Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

у незнайомому, сповненому різнобарв’я і химерних форм просторі, відкритому й безмежному. Повз мене пролітали метеорити, то жовті, то червоні, комети круто розверталися, а позад них лишалися затухати вигнуті вогненні хвости. Тіло легко підкорялося думкам — варто було тільки подумати, що треба повернути праворуч, щоб уникнути зіткнення з якимось летючим предметом, як воно вже повертало туди, куди було потрібно. Вперше я настільки виразно відчував єдність душі й тіла, та й саме тіло було невагомим і необтяжливим, тіло було легким і покірним. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи м'язів. Я летів і навіть не озирався на землю, що лишилася внизу. Вона, здавалося, вже загубилася серед десятків інших дрібних небесних тіл.

8

Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився у початковому становищі — так само горілиць лежав на стільцях, зіставлених поруч, — першим моїм бажанням було заволати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло нило від болю, якогось заціпеніння, що передавалося від кісток та суглобів просто в думки, в емоції. Мені було важко піднести руку до очей, щоб подивитися на годинник — на ньому було пів на другу. І перше ж питання, що виникло в голові, було — котре це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було підвестися, відчинити двері й визирнути надвір: якщо ясно — значить, день. Зовсім просте рішення, однак виконати його виявилося дуже складно. Сісти на один зі стільців мені вдалося, але це викликало такий приплив болю в поперекові, що я одразу ж повернувся у початкову позицію. За п’ять хвилин спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, долаючи біль, у сидячому стані. Почав повільно рухати руками, робити якісь мікровправи, напружувати м’язи і розминати суглоби. На ноги звівся години за півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки — до канцелярського столу. Зрештою всівся за стіл, тупо дивлячись на телефон, слухавка якого була знята і лежала поруч з електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалася і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою ковзнув на банку «дитячої суміші».

«Еге, — подумав я. — Це радше засіб для польотів, аніж молочна суміш...»

Я посидів трошки, а тоді підійшов до залізних дверей і прислухався — за ними панувала тиша. «Отже, — подумав я, — це ніч... Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже в Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому не вдалося би сюди зайти, бо ж двері були зачинені зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, дзвонив по телефону...»

Хвилювання закралося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Правда, в мене була можливість зникнути з цього склепу. Треба тільки трошки талану, щоб вдалося залишити це місце непомітно і забути про все, як про політ до космосу, що не відбувся. Втім, політ-таки мав місце. Я пам’ятав його до найменших подробиць, а якби був маляром, то зміг би й намалювати деякі метеорити і комети, які зустрілися мені у відкритому просторі.

На стінці над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі й подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки із Освенцима. Може, це й було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого загостреного, як у мерця, носа.

Коли вмився холодною водою, повернувся до столу. Не без гидливості з’їв принесений із собою бутерброд із молочною ковбасою. Хліб уже закам’янів, а ковбаса була настільки далека від свіжості, як я був у цю мить далекий від ситості.

Увімкнув електрочайник і знову подивився на банку розчинної кави, а потім — автоматично — на «дитячу суміш».

«Ні, — подумав я. — З кавою зачекаємо, бо ще один такий політ — і я помру від фізичного виснаження».

Я запарив собі чаю. Подивився на годинник — за п’ять четверта. Тиша. Навіть пацюки нічим не видають своєї присутності.

Коли допив чай, поклав до своєї сумки три банки «молочної суміші». Навіщо я їх брав із собою? Певно, хотілося ще колись «злітати в космос». Тоді підійшов до дверей, знову прислухався і, нічого не почувши, сторожко відсунув важкі залізні засуви. Потому витримав паузу, злегка відхилив двері — й у щілину увірвалося свіже нічне повітря — приємно-прохолодне, як джин-тонік із льодом.

— Ну, пішов! — підбадьорив я себе і, розчинивши двері якомога ширше, вибрався в отвір. Потім так само тихо причинив двері, дістав ключ, прокрутив його в замковій шпарі. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я заховав ключ у кишеню штанів і, пригнувшись, навшпиньки пішов попід стіною будинку. Коли я вже практично дійшов до рогу, мені в спину вдарило світло раптово увімкнених автомобільних фар. Я смикнувся щосили вперед, кинув себе за ріг і побіг, вже не озираючись навкруги, де однаково стояла темінь. Чув, як завівся мотор, і навіть здалося мені, що якоїсь миті звук його почав мене наздоганяти, але коли я нарешті зупинився захеканий, навколо було тихо.

«Утік!» — зрадів я, але усмішки не вийшло.

Я не просто втік, а й сумку з трьома банками «молочної суміші» прихопив. Не випустив її з руки, незважаючи на пережитий жах реальної чи напівреальної гонитви.

9

І знову, повернувшись у свою нову квартиру в передсвітанковій темряві, я почав день із прання одягу й приймання ванни.

Поступово я відмокнув і остаточно прийшов до тями, а тому ще лютіше відчував колючий глибинний голод. Тому я навіть не одягнувся, коли вийшов із ванної. Тільки обтерся рушником й одразу — на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочної ковбаси, банку шпротів й охолоджену скибку чорного хліба. Поступово мій шлунок наповнювався їжею, а я так само поступово починав відчувати холод. У квартирі не було холодно, але, певно, організм заново пристосовувався до земної атмосфери й температури після двох діб «космічних польотів». Перед чаєм я накинув на себе халат.

У халаті й чай здавався солодшим. Відчуття комфорту якось додавало мені життя, і я вже поглядав на підвіконня, де в сіро-зеленій течці лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-іншому