Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

вовків і певніше цілитися в них. Довелось зрідка стріляти в темряву, цілячись нижче світних очей, крупним дробом, зберігаючи патрони з картеччю.

Нарешті, о пів на третю, перед світанком, ми розпалили багаття залишками палива, і я зробив два постріли один за одним у вовків, що зібрались купкою навколо одного, який, мабуть, здихав. Усім, очевидно, добре попало, бо вони відбігли і більше вже не підходили.

Та ось почало світати. З темряви помалу виступали горбочки, найближчі фанзи, відвал білого кварцу біля однієї з шахт, а зірки мерехтіли і зникали. Коні заспокоїлись. Ми насипали в кормушки чимало сухарів і почепили їм на морди. У нас залишилось ще трохи холодного чаю, його ми поставили на вогонь, що вже догоряв. Після такої тривожної ночі підживитись чашкою гарячого чаю було дуже приємно.

Тільки-но зовсім розвиднилось, ми знов почали розкопувати. Канавку, доведену напередодні до бокової стінки фанзи під віконцем, ми повернули вздовж неї, до передньої стінки, і відразу ж відкопали ще десять кусків кварцу з золотом і, нарешті, в самому кутку біля передньої стінки знайшли глиняний глечик з вузькою шийкою. Він лежав боком, а шийка була закрита шкіряною пробкою, залитою воском. Глечик був дуже важкий.

— Оце справжнісінький скарб! — вигукнув я, коли Лобсин відгріб розпушену землю і вийняв глечик.

У кутку біля стіни знайшли глиняний глечик з вузькою шийкою.

Я підняв його: на воску пробки було видно печатку з китайським ієрогліфом. Глечик важив фунтів десять.

— Не будемо відкривати його тут, — запропонував Лобсин. — В ньому, звичайно, чисте золото, яке чиновник одержав від рудокопів і не зміг завезти в місто, боячись, що по дорозі туди дунгани спинять його і золото віднімуть.

— Треба ще покопати, — запропонував я, — щоб потім не жалкувати.

Ми прокопали канавку далі вздовж передньої стінки, але нічого не знайшли. Так само і розкопка в другому кутку кімнати і в двох місцях серед неї нічого не дала, крім дрібного щебеню, такого ж, як і взагалі буває в грунті горбів.

— Ну як, Хомо? — спитав Лобсин, викопавши останню ямку і кинувши лопатку. — Бачиш, я тебе не обдурив. Старий китаєць залишив тут золото, а в книжці правильно записав, де його закопано. Тепер у тебе будуть гроші, щоб купити добротного краму і послати мене з караваном.

— А в тебе будуть гроші, щоб купити добрих верблюдів і найняти собі в поміч погонщика, — сказав я.

— Мені не потрібне це золото! — заперечив Лобсин. — У мене гарна юрта, трохи скотини, дружина. Я буду водити твій караван, ти будеш платити мені більше за роботу, і я житиму ще краще, аніж досі. Адже ти мене з жебрака і бродяги людиною зробив: всім, що в мене є, я завдячую тобі.

Дуже здивував мене Лобсин своєю безкорисливістю і порадував своєю відданістю. Але я не міг погодитись взяти собі все золото і заявив йому рішуче:

— Половина цього скарбу належить тобі. Ти купиш добрих верблюдів, коней, биків, баранів і станеш великим баєм. У тебе буде кілька гарних юрт…

— І як тільки наш князь Кобук-бейсе, — перебив мене Лобсин, — дізнається про моє багатство, він усе відбере, а мене засадить в тюрму при монастирі. Ти не знаєш цієї людини. Я не можу відразу розбагатіти, а багатим неробом бути не хочу.

— Чого ж ти хочеш, Лобсин?

— Я люблю водити каравани нашими степами і горами, люблю бути хазяїном каравану, дивитись нові місця, нові міста, людей.

— Розумію! Ти хочеш, щоб твоє багатство об'явилось не відразу, а зростало поволі від торгівлі. Добре. Твоє золото я буду зберігати в себе і віддавати тобі потроху, коли захочеш. Ти згоден?

— Коли вже ти так хочеш, Хомо, щоб половина скарбу була за мною, вважай мене своїм компаньйоном в караванній торгівлі ї користуйся золотом, як тортовим капіталом. Будемо вдвох працювати, як і досі. Ніколи в нас сварки не було, жили ми з тобою дружно, один одному помагали, так будемо й далі, щоб це золото нас не розділило. А то я буду шкодувати, що знайшов книжку і затіяв цю справу.

Міркування Лобсина були розумні. Я вже знав умови життя в провінції Синьцзян, чув про сваволю китайських амбанів і монгольських князів. Якби купівлею-худоби і речей виявилося, що в Лобсина завелися гроші, князь почав би вимагати їх силоміць під різними приводами і різними способами. Повідомити китайські або монгольські власті про нашу знахідку нам і на думку не спадало, бо тоді просто б конфіскували наше золото. Адже ми не знали, чи був китаєць, що закопав золото, чиновником, який збирав його в рудокопів, щоб здати в казну, чи то був він орендарем, який одержував золото від своїх робітників. У першому випадку золото належало китайській державі, в другому — китайцеві, що жив і помер у батька Лобсина. Не зміг би цього з'ясувати і амбань Чугучака і в кращому випадку, при втручанні консула, він завів би переписку з Пекіном для вирішення цього питання, що затяглося б на кілька років.

Тому найбільш розсудливим було не говорити нікому про знахідку і використовувати її поволі й обачливо.

Закінчивши розкопки, ми зарівняли канавки, вириті в фанзі, засідлали коней, куски кварцу і глечик розклали по наших засідельних сумках і поїхали назад. Через годину ми зупинились на ріці Ангирти, пустили голодних коней на пашу, розклали багаття, зварили чай, добре поснідали, а тоді по черзі поспали годин по дві.

Добре відпочивши, близько полудня ми поїхали далі. Лобсин повів іншою дорогою — вгору по Ангирти.

— Хіба ми не заїдемо ночувати на твоє літування? — запитав я.

— Ні, їдемо прямо в Чугучак. В юрті ми б зняли сумки, дітлахи допитливі, побачили б кварц з золотом, пішли б розпити, де були, де саме накопали. А степове вухо, Хомо, сам знаєш, довге. Сьогодні сказав в одній юрті чи одній зустрінутій людині, а завтра знатимуть на сто верст навкруги, що Лобсин та Хома знайшли золото в Джаїрі. Мене викличе князь до себе, а тебе — амбань через консула, щоб з'ясувати, де й що знайшов. Адже копати золото без дозволу не можна.

Довелось визнати, що Лобсин зробив правильно, не заїжджаючи до своїх. В Чугучаці ми могли краще затаїти знахідку.

Річка Ангирти, вгору по якій ми проїхали через північне пасмо Джаїру, спочатку звивалась по ущелині між гаями тополь, шелюги та різних кущів, облямованих заростями чию. Ми проминули самотню зимівлю киргизів — глинобитну фанзу серед обгородженого лужка. Біля фанзи підносилась