Еміль Золя - Завоювання Плассана

— Ні, ні, не займайте, — сказав Муре, підштовхуючи злегка ногою скриню. — Вона, здається мені, не дуже важка. Роза сама віднесе її нагору.

Муре, певно, сам не усвідомлював того, скільки зневаги таїлося в його словах. Літня пані пильно подивилася на нього своїми чорними очима; потім вона повернулася до їдальні, до накритого столу, який уважно розглядала з тої хвилі, як увійшла. Міцно стуливши губи, вона переводила очі з однієї речі на іншу, але ні слова не говорила. Тим часом абат Фожа погодився залишити скриню. В жовтій смузі сонячного проміння, що падало крізь садові двері, його зношена сутана здавалася рудою; вся заштопана по краях, вона була, проте, дуже чиста, але така благенька, що навіть Марта, яка досі сиділа, ніби поринувши в якесь неспокійне марення, вражена, теж підвелася. Абат, який ледве глянув на неї і відразу ж одвів очі, побачив, що вона встала, хоч, здавалося, зовсім на неї не дивився.

— Я прошу вас, — повторив він, — не турбуйтесь; нам було б дуже прикро, якби ми перебили вам обід.

— Ну що ж, — сказав Муре, який дуже хотів їсти, — Роза вас проведе. Питайте у неї все, що вам буде потрібно, влаштовуйтесь якнайкраще.

Абат Фожа, вклонившись, уже попрямував був до сходів, коли Марта підійшла до чоловіка і пошепки сказала:

— Але, мій друже, ти не подумав…

— Що таке? — спитав він, побачивши її замішання.

— Фрукти, ти ж добре знаєш…

— Ах, чорт, справді фрукти, — розгублено сказав він.

Побачивши, що абат Фожа вертається і поглядом запитує його, в чім річ, він сказав:

— Мені, справді, дуже неприємно, пане. Абат Бурет дуже порядна людина, але прикро, що ви доручили йому вашу справу… У нього в голові немає і дрібки глузду… Якби він попередив нас, все було б приготовлено. А тепер треба прибрати кімнати. Розумієте, ми користувалися тими кімнатами. Там, нагорі, на підлозі, весь наш урожай фруктів — фіги, яблука, виноград…

Священик слухав з подивом, якого він не міг приховати, незважаючи на всю свою ввічливість.

— О, це недовго, — сказав Муре. — За десять хвилин, якщо ви будете такі ласкаві почекати, Роза звільнить кімнати.

Вираз неспокою все зростав на землистому обличчі абата.

— Але помешкання умебльоване, я сподіваюсь? — спитав він.

— Зовсім ні, там немає жодного стільця, ми там ніколи не жили.

Тоді священик остаточно втратив спокій, гнівний вогник спалахнув в його сірих очах. Він вигукнув, стримуючи роздратування:

— Як же це так? Я точно зазначив у своєму листі, що прошу найняти умебльоване помешкання. Не міг же я принести меблі в своїй скрині.

— А що я казав? — вигукнув Муре, ще дужче підвищуючи голос. — Цей Бурет справді неможливий. Він же приходив до нас, пане, і, безперечно, бачив яблука, бо навіть узяв одно в руки, та ще й сказав, що рідко коли милувався такими чудовими яблуками. Він запевняв, що йому все до вподоби, що саме це й потрібне і що він наймає.

Абат Фожа вже не слухав. Хвиля гніву залила його обличчя. Він повернувся і промовив схвильованим голосом.

— Чуєте, мамо? Там немає меблів.

Стара пані, закутана в тоненьку чорну шаль, тільки що обійшла дрібненькими несміливими кроками перший поверх, не випускаючи з рук свого кошика.

Вона дійшла до кухні, оглянула всі чотири стіни, потім, повернувшись на ганок, обвела повільним поглядом садок. Але найбільше приваблювала її їдальня; вона знов опинилася перед накритим столом, дивилась, як парує суп, коли її син повторив:

— Чуєте, мамо? Доведеться йти до готелю.

Вона підвела голову, не відповідаючи нічого. Весь її вигляд говорив про те, що їй не хочеться йти з цього дому, де вона вже знала майже всі куточки. Вона знизала плечима, її очі, які вона переводила з кухні на садок, з садка на їдальню, не виражали нічого.

Тим часом Муре почав уже втрачати терпіння. Побачивши, що ні мати, ні син не збираються йти, він сказав:

— На жаль, у нас немає зайвих ліжок. На горищі, правда, є складане ліжко, на якому в крайньому разі могла б переночувати пані, але я не уявляю собі, на чому ляже пан абат.

Тоді пані Фожа нарешті відкрила рот і сказала уривчастим, трохи хрипким голосом:

— Мій син ляже на складаному ліжку. Щодо мене, то мені треба тільки матрац на підлозі в кутку.

Абат кивнув головою, схвалюючи такий вихід.

Муре хотів був заперечити, запропонувати щось краще, але, побачивши, що його нові пожильці цілком задоволені, замовк, обмінявшися з дружиною здивованим поглядом.

— Завтра буде видніше, — сказав він з властивою йому насмішкуватістю буржуа, — ви зможете опорядити кімнати на свій смак. Роза зараз прибере фрукти і постелить ліжка. Якби ви були ласкаві, почекати трохи на терасі… Нумо, діти, подайте стільці!

Діти після приходу священика і його матері спокійно сиділи за столом, з цікавістю спостерігаючи їх. Абат, здавалось, їх не помічав, але пані Фожа на мить зупинилася перед кожним, пильно розглядаючи їх, ніби хотіла з одного разу проникнути в ці молоді голівки. Почувши батькові слова, всі троє кинулись і принесли стільці.

Стара пані не сіла. Коли Муре озирнувся, шукаючи, де вона, він побачив її у вітальні перед напіврозчиненим вікном; вона витягала шию, продовжуючи свою розвідку із спокійним виглядом людини, що розглядає маєток, призначений для продажу. Побачивши, що Роза піднімає маленьку скриню, вона вийшла в передпокій і коротко сказала:

— Піду допоможу їй.

І піднялася нагору слідом за служницею. Священик не повернув навіть голови; він усміхався до трьох дітей, що стояли перед ним. Незважаючи. на суворе чоло і глибокі складки коло рота, він умів надати своєму обличчю дуже лагідного виразу.

— Це вся ваша родина, пані? — спитав він Марту, яка теж підійшла до них.

— Так, пане, — відповіла вона, збентежена його гострим поглядом.

Знову глянувши на дітей, він провадив далі:

— Хлопці вже великі, скоро вони стануть мужчинами… Ви закінчили вже навчання, друже мій?

Він звертався до Сержа. Муре не дав юнакові відповісти.

— Оцей от закінчив, хоч він і молодший. Коли я кажу — закінчив, я маю на увазі, що він бакалавр, бо він ще вступив на рік до колежу, щоб пройти курс філософії; це вчений в нашій родині… Другий, старший, оцей бовдур, небагато чого вартий. Вже двічі не склав іспиту на бакалавра, гульвіса до того ж: завжди гулянки, завжди пустощі!

Октав слухав ці докори, усміхаючись, а Серж від тих вихвалянь опустив голову. Фожа ще якусь хвилинку мовчки спостерігав їх; потім, підійшовши до Дезіре, набрав знову привітного виразу.

— Мадемуазель, —