Маркус Зузак - Крадійка книжок

Усі гравці команди Руді виступили за пенальті, й Руді Штайнер став навпроти новенької, Лізель Мемінґер.

Він розмістив м’яча на купці брудного снігу, упевнений у звичному результаті. Зрештою Руді забив усі вісімнадцять пенальті, і навіть тоді, коли суперники випхали з воріт Томмі Мюллера. Та хоч ким би його замінили, Руді все одно заб’є.

Цього разу вони намагалися випхати з воріт Лізель. Як ви вже здогадалися, вона не погодилася, та й Руді був не проти.

— Ні, ні. — Він посміхнувся. — Нехай стоїть. — Він потирав руки.

Сніг уже не падав на брудну вулицю, і між ними згромадилися багнисті сліди. Руді доплентав до м’яча, вдарив, а Лізель стрибнула і якось відбила його ліктем. Тоді, із самовдоволеною посмішкою, вона піднялася на ноги, та в обличчя одразу ж полетіла сніжка. Наполовину з грязюки. І нестерпно пекла.

— Ну що, сподобалось? — вишкірився хлопчик і побіг по м’яча.

- Saukerl, — прошепотіла Лізель. Вона швидко засвоювала мову нової сім’ї.

ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РУДІ ШТАЙНЕРА

Він був на вісім місяців старший за Лізель, у нього були худі ноги, гострі зуби, витрішкуваті блакитні очі і волосся лимонного кольору.

Один із шести дітей Штайнерів, він завжди був голодним.

На Небесній вулиці його вважали трохи схибленим. А все через подію, про яку мало хто говорив, але усі чули, — «випадок із Джессі Овенсом», — коли Руді вимазався вугіллям і вночі прийшов на місцевий стадіон, щоб пробігти стометрівку.

Схиблений він чи ні, Руді завжди судилося стати найкращим другом Лізель. А сніжка в обличчя — це, безсумнівно, бездоганний початок тривалої дружби.

За декілька днів Лізель ходила до школи зі Штайнерами. Мама Руді, Барбара, примусила його пообіцяти, що він супроводжуватиме нову дівчинку — примусила, перш за все, через те, що дізналася про сніжку. Віддаючи належне Руді, слід сказати, що він із задоволенням погодився. Він не був із тих хлопців, що ненавидять дівчат. Йому дівчата подобалися, і Лізель зокрема (звідси й сніжка). Насправді Руді Штайнер був одним із тих зухвалих маленьких негідників, що мріють про дівчат. Напевне, серед марева і перипетій кожного дитинства знайдеться такий хлопчина. Він не боїться протилежної статі лише тому, що інші хлопці сповнені такого страху. Він належить до тих, хто не боїться приймати рішення. І щодо Лізель Мемінґер Руді вже все вирішив.

По дорозі до школи він намагався показувати їй місцеві цікавинки, чи, принаймні, втиснути їх поміж криками на своїх молодших братів і сестер, щоб ті заткнули пельку, і криками старших, які веліли заткнути пельку йому. Найпершою цікавинкою в його переліку було маленьке віконце на другому поверсі житлового блоку.

— Там живе Томмі Мюллер. — Він побачив, що Лізель не пам’ятає. — Ну, той, що смикається. Коли йому було п’ять, він загубився на ринку, а тоді був найхолодніший день усього року. Коли його знайшли за три години, він перетворився на бурульку, а від холоду в нього страшенно боліло вухо. За певний час у вусі з’явилася інфекція, йому зробили три чи чотири операції й пошкодили нерви. От він тепер і смикається.

- І погано грає у футбол, — докинула Лізель.

— Найгірше зі всіх.

Далі була крамничка на розі, наприкінці Небесної вулиці. Вона належала пані Діллер.

ВАЖЛИВЕ ЗАУВАЖЕННЯ ПРО ПАНІ ДІЛЛЕР

У неї було одне золоте правило.

Пані Діллер була кутастою жінкою з товстими окулярами і лиховісним поглядом. Такий зловісний вигляд вона виробила для того, щоб ні в кого не було навіть найменшого бажання вкрасти щось із її крамниці, якою вона керувала з військовою поставою і крижаним голосом — навіть її подих пахнув як «heil Hitler». Крамниця була білою, холодною і зовсім неживою. Маленький будиночок, що притиснувся до крамниці, тремтів більше за інші будинки на Небесній вулиці. Саме пані Діллер вселяла це тремтіння — вона роздавала його, як єдиний свій безкоштовний товар. Вона жила для своєї крамниці, а її крамниця жила для Третього рейху. І навіть тоді, коли пізніше того року ввели продуктові картки, казали, що пані Діллер продає з-під прилавка деякі важкодоступні товари і жертвує гроші нацистській партії. На стіні, позаду того місця, де вона зазвичай сиділа, висіло фото фюрера в рамочці. Якщо ви зайдете до її крамниці і забудете сказати «heil Hitler», то пані Діллер нічого вам не продасть. Проходячи повз, Руді показав Лізель куленепробивні очі, що скоса поглядали на них із вікна крамниці.

— Кажи heil , коли заходиш туди, — застеріг він. — Якщо не хочеш шукати якусь іншу крамницю.

Коли вони вже проминули пані Діллер, Лізель іще раз озирнулася, та збільшені очі досі були там, приклеєні до вікна.

За рогом була Мюнхенська вулиця (головна дорога в Молькінґ і з Молькінґа), заляпана грязюкою.

Як це тепер часто бувало, вулицею на тренування марширували солдати. Струнко крокувала їхня уніформа, а чорні черевики ще більше бруднили сніг. Їхні обличчя зосереджено вдивлялися вперед.

Коли солдати зникли з виду, Лізель і групка Штайнерів проминули ще декілька вітрин і приголомшливу ратушу, яку пізніше обрубають на коліні й закопають у землю. Декілька крамниць були порожніми, а їх стіни вкривали жовті зірки і принизливі слова про євреїв. Далі по вулиці була церква, що тягнулася до неба, а її дах скидався на малюнок зі старанно викладеної черепиці. Вулиця була схожа на довгий сірий тунель — вогкий коридор, де люди зіщулюються від холоду, а кроки відлунюють так, ніби ви йдете по воді.

Раптом Руді помчав уперед, тягнучи за собою Лізель.

Він постукав у вікно кравецької крамниці.

Якби дівчинка зуміла прочитати вивіску, то зрозуміла б, що крамниця належить татові Руді. Вона ще не відчинилася, та чоловік усередині вже розкладав на прилавку якийсь одяг. Він підвів голову і помахав рукою.

— Мій тато, — повідомив Руді, і невдовзі вони опинилися серед Штайнерів різного штибу, які махали татові, чи посилали йому повітряні поцілунки, або просто стояли і кивали головою (як це робили старші), а тоді почимчикували далі, до останньої цікавинки на шляху до школи.

ОСТАННЯ ЗУПИНКА

Дорога жовтих зірок.

Ніхто не хотів тут затримуватися, проте майже всі зупинялися й озиралися. Дорога — наче довга зламана рука, а на ній — декілька будинків із пошматованими вікнами і пощербленими стінами. На дверях намальовані зірки Давида. Ті будинки стояли там, як прокажені. Гнійні виразки на зраненому тілі німецької землі — це щонайменше.

— Вулиця Шиллера, — сказав Руді. — Дорога жовтих зірок.

Внизу вулицею снували якісь люди. Через мряку вони скидалися