Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

— Ти ж не розмовляєш по-іспанському, еге ж? — насупив він брови.

Генрі похитав головою.

Бенкс зітхнув так голосно, начебто назавжди в ньому розчарувався.

— Ну що ж, доведеться навчитися. Я все одно дозволяю тобі поїхати в цю експедицію. Найвен трохи балакає по-іспанськи, тільки трохи кумедно гаркавить. Та ти якось вже зумієш порозумітися з тамтешніми іспанськими можновладцями. Вони, знаєш, взяли Перу під свою опіку й часто завдають клопоту, але що поробиш, воно таки їхнє. Та коли б мені випала нагода, я б, Їй-Богу, обнишпорив кожен закуток джунглів. Страх як не люблю іспанців, Генрі. Ненавиджу мертву руку іспанського закону, яка стримує і нищить все, на що наткнеться. А їхня церква — то взагалі страхіття. Можеш собі уявити — єзуїти досі вірять, що чотири річки, які витікають з Андів, — то ті самі чотири райські річки, згадані в Книзі Буття? Тільки подумай, Генрі! Сплутати Оріноко з Тигром!

Генрі уявлення не мав, про що той говорить, але мовчав. За останні чотири роки він навчився відкривати рота тільки тоді, коли знав, що каже. Ба більше: він переконався, що співрозмовники, буває, гадають, що мовчанка — ознака розуму. Крім того, в його голові досі відлунювали слова: «то багатшим станеш колись»…

Бенкс закалатав у дзвінок — до кімнати зайшов блідий незворушний слуга, сів за письмовий стіл і витягнув кілька аркушів паперу. Бенкс, більше ні слова не промовивши до хлопця, продиктував:

— Сер Джозеф Бенкс, який ласкаво відрекомендував вас лордам-засідателям ботанічних садів Його Величності в К’ю, і так далі, і тому подібне… За наказом лордів, повідомляю вам, що вас, Генрі Віттекера, призначено колекціонером рослин для саду Його Величності, і так далі, і тому подібне… За винагороду й заробіток вам правитиме сорок фунтів на рік, за які ви оплачуватимете свої харчі й подорожні витрати, і так далі, і тому подібне…

Пізніше Генрі подумалась, що тих «і так далі, і тому подібне» з біса забагато як на сорок фунтів на рік, але хіба в нього був інший вибір? Заскрипіли пера — Бенкс, ліниво помахуючи листком у повітрі, щоб той висох, сказав:

— Твоє завдання, Генрі — цинхона. Тобі вона, мабуть, відома як хінне дерево. З нього одержують єзуїтську кору. Дізнайся про нього все, що тільки зможеш. Це дуже цікаве дерево, і мені б хотілося ретельніше його дослідити. Не заводь собі ворогів, Генрі. Стережися злодіїв, дурнів і розпутників. Веди детальні записи й неодмінно повідом мене, в якому ґрунті ти знайдеш екземпляри — піщаному, глинистому, болотистому — щоб ми спробували вирощувати його тут, у К’ю. Мисли, як шотландець! Що менше ти розкошуватимеш тепер, то більше розкошуватимеш у майбутньому, коли розбагатієш. Утримуйся від трунків, лінивства, жінок і смутку. Всі ці насолоди спізнаєш пізніше, коли станеш нікудишнім стариганом, як ото я. Будь уважний. Краще хай ніхто не знає, що ти досліджуєш рослинний світ. Захищай рослини від кіз, собак, котів, голубів, свійської птиці, комах, цвілі, моряків, солоної води…

Генрі слухав його упіввуха.

Він їде до Перу.

За тиждень, у середу.

Він досліджуватиме рослинний світ — за дорученням самого короля Англії.

Розділ третій

Після майже чотирьох місяців у морі Генрі прибув до Ліми. Він опинився у містечку на п’ятдесят тисяч душ — зубожілому колоніальному поселенні, де титуловані іспанські родини, бувало, обідали гірше за мулів, які тягнули їхні екіпажі.

Він приїхав туди сам. Росс Найвен, керівник експедиції (до якої, до речі, входили тільки вони двоє — Генрі Віттекер із Россом Найвеном) помер дорогою, щойно вони відчалили від узбережжя Куби. Старому шотландцю взагалі не можна було покидати Англії. Він мав сухоти, зблід, кашляв кров’ю, але вперто приховував свою недугу від Бенкса. Найвен не протягнув у морі й місяця. На Кубі Генрі нашкрябав Бенксові лист, повідомивши того про Найвенову смерть й висловивши рішучий намір продовжувати експедицію самотужки. На відповідь хлопець не чекав. Йому не хотілося вертатись додому.

Поки Найвен ще був живий, він навчив Генрі дечого про хінне дерево. За його словами, року 1630-го єзуїтські місіонери в Перуанських Андах зауважили, що індіанці з племені квечуа п’ють гарячий чай, заварений з потовченої кори, щоб вилікувати жар і мороз, які проймають від пронизливого холоду на височині. Спостережливий ченець замислився, чи та гірка потовчена кора не може вилікувати, бува, й гарячку, що її викликає малярія, — недуга, якої в Перу зроду не існувало, але яка в Європі споконвіків косила і попів, і бідняків. Тож монах відправив трохи кори хінного дерева до Рима (того огидного малярійного болота) вкупі з настановами, як той порошок приймати. Сталося диво: цинхона справді зупинила руйнівну ходу малярії — і ніхто не міг збагнути, чому. Хай там як, але виглядало на те, що кора повністю долала малярію, і то без побічних впливів — хіба що хворий довший час не міг чути — але то невелика ціна за врятоване життя.

До початку XVIII століття перуанська — або ж єзуїтська — кора була найціннішим товаром, що його везли з Нового Світу до Старого. Один грам чистої єзуїтської кори коштував стільки ж, як грам срібла. То були ліки для багатіїв, але в Європі ними аж кишіло, і ніхто з них не хотів умерти від малярії. Коли єзуїтська кора вилікувала Людовіка XIV, ціни стрибнули ще вище. Якщо Венеція багатіла від торгівлі перцем, а Китай — від продажу чаю, то єзуїтам статки приносила кора перуанських дерев.

Тільки британці не квапилися визнавати чудодійну силу цинхони — здебільшого через власні упередження проти іспанців та папістів, а почасти тому, що й далі вважали за краще пускати недужим кров, замість давати їм чудернацькі порошки. До того ж добути з хінного дерева ліки було не так легко. Існувало мало не сімдесят видів дерева, і ніхто достеменно не знав, яка саме кора діє найсильніше. Доводилося сподіватись на чесність збирача кори — зазвичай індіанця за шість тисяч миль. Порошки, що їх лондонські аптекарі продавали як начебто «єзуїтську кору», потрапляли до країни через таємні бельгійські канали й були переважно нікудишніми підробками. Втім, кора врешті-решт привернула увагу сера Джозефа Бенкса, який захотів дізнатися про неї більше. І тепер таке ж саме бажання — що приховувало в собі тонкий натяк на можливі багатства — виникло і в Генрі, який щойно очолив власну експедицію.

Невдовзі Генрі вже пробирався углиб Перу як чоловік, якого підганяють у спину кінчиком багнета — тільки за багнет йому