Любомир Андрійович Дереш - Остання любов Асури Махараджа

глибокі демократичні традиції. У рамках єдиної конфедерації об’єднаних королівств співіснували, здавалося б, несумісні суспільства. Так, до об’єднаних королівств входили численні племена канібалів, кровопивців і пожирачів трупів. Із ними сусідували території голодних привидів, привидів, котрі лякають на кладовищах, і духів предків, яким нащадки перестали робити підношення води та поминальних галушок. Із духами уживалися різного роду малокультурні чорти і дідьки, весь цей немитий люмпен, до якого жителі більш освічених районів нижньосвіття ставилися хоч і з погордою, але й із необхідною толерантністю теж. Наґи, змії, двоногі рептилії та інші раси, які представляли собою інтелектуальні вершки пекла, скупчувалися довкола центральних планетарних систем, поближче до столиці, дозволяючи простішим мешканцям низів насолоджуватись вільним духом окраїн.

Асура Махарадж, молодий науковець із блискучим майбутнім, сидів на підвіконні розкішної Опалової Обителі, позирав у сад, де опівнічними скриками давали про себе знати пави і мавпи, потягував ігристе вино з тропічних фруктів і насолоджувався останніми хвилинами свого перебування в цьому, направду, кращому зі світів.

***

— Пане Махарадж! Пане Махарадж! — захекавшись, ледь не падаючи з ніг, з останніх сил гукав круглобокий карлик Кнехт, його асистент по Інститутові. — Пане Махарадж, що си робе! Людоньки, що си робе, пане!

Огрядний карлик увесь зіпрів. Він вперся одною рукою собі в бік, іншою — до стіни і намагався вхопити побільше повітря.

— Я вже зневірив си вас віднайти, пане! Паночку, таке робе си, жи ви не повірите!

— Кажіть, Кнехт, — Асура Махарадж, частково завдяки настроєві, частково завдяки випитому шампанському, почував себе спокійно та піднесено, і на вовтузіння карлика дивився з добродушної висоти власного зросту.

— Помічник вишнього судді Раху отримав дозвіл провести у вас обшук!

— Як це обшук? — стрепенувся Асура Махарадж.

— Помічник вишнього судді Раху вже давно мав на вас зуба, пане Махарадж. Йому, бачите, не подобало си, як ви си з ним тримаєте.

— Я відчував, що цей старий мішок із тельбухами щось снує проти мене. — Асура Махарадж ляснув себе по поясу.

— Пане… — карлик округлив очі й перейшов на шепіт. — Пане Махарадж, вони знайшли у вас книги… — останні слова він сказав уже ледь чутно. — Вони знайшли у вас заборонені книги, панусю, і вишній суддя виписав їм дозвіл на ваш арешт! Вони будуть тут із хвилини на хвилину, — карлик озирнувся по боках, притис вуха до голови і благально пискнув: — Тікайте, пане!

Асура Махарадж на хвилину замислився, бокал ледь не випав йому з рук, і тоді гучно розсміявся. Асура Махарадж став реготати так, аж зігнувся навпіл. Аби втриматися, він сперся рукою на Кнехта. Той із готовністю підставив плече.

— Паночку, чи ви при своєму розумі… Та ж вас відправлять на каторгу… Та ж вас… вас утилізують…

— Дайте собі спокій, Кнехте. Знайдіть собі краще чогось випити. Я не можу втекти. У мене промова на врученні нагород. Що скажуть люди, коли побачать, як я утікаю від якогось там помічника судді?

— Ой, паночку, ви си лиха шукаєте… — Кнехт скрушно захитав головою і хотів було сказати щось іще, та Асура Махарадж відсторонив його і рушив по коридору до центральної зали, куди вже починала стікатися публіка.

— Що такий красень робить сам серед цього натовпу потвор? — почув він чийсь вкрадливий голос і побачив, як шлях йому перегородила знайома постать. — Що смішного сказав тобі цей карлик? Поділись, я теж хочу повеселитися.

— Не зараз, Меліссо, вибач, я поспішаю.

— Куди б це? Без мене? — Мелісса притулила до кутика своїх виразних губ келих із шампанським і висунула роздвоєний язичок.

— У мене промова на відкритті. Дозволь, я…

— Асуро, повернися, благаю тебе… — Мелісса припала йому до грудей. — Я так більше не можу… Я пробачила тобі все, дорогий мій, благаю, тільки повернись…

— Вибач, я теж так більше не можу, — Асура Махарадж відсторонив нав’язливу кокетку і рушив далі. Краєм ока він зауважив, що до палацу під’їжджають чорні карети судових виконавців.

Мелісса, відштовхнута, просичала у нього за спиною:

— Гад! Який же ти гад, Асуро Махарадж! — вона жбурнула келихом об мармурову підлогу. — Постривай-но, ти мені за це заплатиш!

— Оревуар, — тихенько прошепотів Асура Махарадж і, не озираючись, увійшов до тріумфальної зали.

***

Він вирішив сісти серед глядачів, аби судові пристави не знайшли його до часу. Зала поступово заповнювалась юрмою вишукано вдягнутих демонів вищого класу. Цієї ночі в Опаловій Обителі зібрався весь інтелектуальний цвіт пекельних планет. Відомі філософи, науковці, діячі культури, знамениті лікарі сиділи поруч із видатними громадськими лідерами: знаними політиками, суддями, дипломатами, командуючими військами та керівниками спецслужб. Перуки і пір’я, що стирчало із зачісок, а також дамські головні убори заступали йому сцену, однак при цьому добре приховували від очей таємних агентів, які вже, без сумніву, шукали його.

Це ж треба! Було щось, все-таки, порочне, в цій системі: невже кілька книг, серед яких було пару самхіт, кілька брахман, пару нікому не потрібних упанішад та з десяток пуран[10], вартували того, аби пускати когось на біококтейль? Все це добро, куплене за дріб’язок на периферії імперії, перетворювалось на небезпечний ідеологічний матеріал в її серці. Що ж, треба робити висновки. Дітище інтелектуального контролю, яке їх Інститут розробляв для планет, подібних до Землі, обернулось проти них же самих.

У залі згасло світло, й урочиста програма вручення премій розпочалась із музичного антре. Сліпуче більмо прожектора виділило центр сцени, і посеред нього, поступово виходячи з-за лаштунків, починаючи із найнижчих октав, почала витягувати увертюру до опери «Лучаферул» прекрасна семиголова Юдиф, знана оперна діва. Зал завмер, дослухаючись до контрапункту мелодії, в той час як по периферії залу став прокочуватись незрозумілий шумок. Асура Махарадж побачив, як довгі постаті агентів таємної поліції зі старомодними ліхтариками в руках прочісують ряд за рядом, викликаючи шипіння невдоволеної публіки.

Асура Махарадж побачив, що прохід до сцени все ще вільний, і непомітно сповз під стільці. Зі словами «Пробачте», «Даруйте», «Перепрошую!» він поповз у бік оркестрової ложі.

— Що ви собі дозволяєте, молодий чоловіче! — обурилася якась пані похилого віку, коли Асура Махарадж проліз поміж її спідниці.

— Тільки не парасолькою, прошу пані, мені ще вступне слово треба говорити, — пробелькотів він, вислизаючи від піднятої парасолі.

Тим часом увертюра розгорталася, ведучи слухача від хтонічних безодень фаготів і контрабасів до вершин туманних гір, на яких у позі роденівського мислителя сидів міфічний Лучаферул, чекаючи на світанок.

— Він