Любомир Андрійович Дереш - Остання любов Асури Махараджа

одному, так і на іншому боці Творіння. Сили світла (так звані сили світла) вбачали в хитросплетінні законів космосу певний розумний умисел, відтак поклонялися незримому Творцеві, наділяючи його рисами ледь не антропоморфного характеру. Більш тверезі мешканці пекельних сфер (котрі мали право гордо задерти носа зі словами: «Із антропоцентристами дискутувати не бажаю!») вважали світобудову результатом перетворення мудрого хаосу в безглуздий порядок. Звичайно, що з одного та з іншого боку були свої гонорові представники, які радо доводили опонентові фундаментальну помилковість його суджень. Полем вирішення таких наукових диспутів слугувала Земля. Вона виступала свого роду зеленим сукном, на яке здавалися карти і фішки тих, хто знаходилися по обидва боки всесвітньої симетрії.

Дядечко його рішення засудить. Ця думка бентежила Асуру Махараджа. Дядечко був консерватором, заперечував індивідуальне буття і вважав, що вершиною дерзновень індивідуальної іскри свідомості повинно бути повне розчинення у пітьмі. «Там, нагорі, люблять говорити про світло Боже, я ж кажу — у Бога є й пітьма. Що первинніше — світло чи пітьма? Звичайно, що пітьма. Адже про світло ми починаємо говорити тільки тоді, коли воно з’являється, тоді як пітьма не з’являється і не зникає, не змінюється, є напочатку і наприкінці. Пітьма — ось істина. Така моя остання думка». Дядько осудливо ставився до всіх, хто марнував своє життя на нездійсненні прожекти, на мрії і на почуття. У світлі (чи то, правильніше, в пітьмі) його нігілістичних поглядів, ніякого сенсу, окрім дурнуватої цікавості, відправлятися на Землю бути не могло. Демони шанували своє життя. Вони розуміли, що відцентрові сили Всесвіту могутні, й тут, на нижніх планетах, їх життя тривале та забезпечене. Однак, варто їм піднятись у тонкі, ефірні сфери ангелів, як одразу ж нагадували про себе всі колись потурбовані маятники, а запущені з незапам’ятних часів маховики причин обрушували лавину наслідків, і вся тяжкість власної долі враз наздоганяла необачного мандрівника. Демони порівнювали жителів Землі та напівбогів із мешканцями вод, а їх території — з безповітряним простором, для проникнення в який потрібні броня та інструмент: скафандр, гермошолом, ліхтарик, альпеншток… Асура Махарадж мав стати першим (ну, може, не першим, але одним із небагатьох) демоном, котрий наважувався ступити у відкритий причинно-наслідковий простір, сказати б, нагим.

Дракони з ним, із дядьком. Нехай розчиняється у пітьмі. Асура Махарадж гарячково ходив з однієї зали палацу в іншу. Внутрішньо він торжествував. Сьогодні. Він зробить це нині.

На врочистому врученні нагород серед науковців. Він зробить це там. Увечері великий прийом в Опаловій Обителі, розкішному палаці в столиці нижніх світів Бгоґаваті. На врученні «Золотого дракона» мали бути і його колеги з Інституту. Асура Махарадж не розраховував на жодні премії, з листа кузена він зрозумів, що потрапив у немилість. Що ж, тим гірше для тутешніх науковців — адью, як кажуть на Землі. Адью й оревуар. У будь-якому разі, Асура Махарадж мав сказати декілька слів на цьому заході. Він зробить це і, виконавши свій обов’язок, достойно покине цей кращий зі світів назустріч тому незвіданому, від чого перехоплює подих.

Даша.

***

У Опаловому палаці приготування тривали вже цілий місяць. Опалова Обитель, вічно занурена у напівтемряву, виблискувала міріадами вогників коштовного каміння. Воно випромінювало власне світло і слугувало заміною Сонцю, котре, будучи під управлінням напівбогів, до столиці наґів не заглядало з міркувань геополітики. Дивовижні квіти, звиті в гірлянди, одягалися на шию кожному, хто переступав браму нічних Садів лимонниць, котрі оточували Обитель. Скрізь снували стрункі, мов стрекози, кельнерки з тацями, повними закусок і келихів із вином. Асура Махарадж мусив зізнатися собі, що сумуватиме за цим переповнюючим вінця багатством, за цим пінистим розкошем життя, особливим, витонченим, за яке треба платити таку дорогу ціну — красу, схожу на отруту кураре. Красу, яка, заворожуючи, паралізує.

У коштовному розписному сурдуті, з дорогим кинджалом за шовковим поясом, у сліпучо-білій чалмі, прикрашеній крупним смарагдом (смарагд був каменем його планети-повелителя Меркурія), Асура Махарадж виглядав достоту як один із тих молодих красунчиків, що за кошти батьків навчалися в престижних наукових закладах столиці, а потім обманними шляхами проникали в наукові проекти на кшталт того, де працював Асура.

Ну, майже таким… Асура Махарадж відчував, що зараз він як ніколи вирізняється серед натовпу своїх одноплемінників — щось особливе грало на його обличчі, незвичайна усмішка, нове світло, не схоже на світло зумрудів та ізмарагдів, що слугували тут замість ліхтарів. Крім того, сьогодні йому було що сказати всім цим вельмишановним добродіям і добродійкам, повзаючим і плигаючим, із капюшонами й хвостами, іклами та жалами, з лапками та лапищами, з моноклями та пенсне, з перами та боа, вуалями та опахалами. Асура Махарадж перехопив на ходу пару п’янких коктейлів і, задерши голову до неба, осушив їх. «Дашо, — прошепотів він. — Я йду до тебе, моя сліпа впокорювачко демонів».

***

Що, властиво, чекало того сміливця, який, наче Порфірій Іванов, що в одних трусах вийшов на поверхню Місяця, наважився б вийти з-під земляних склепінь нижніх світів, достеменно не знав ніхто. Одні казали, що такий нещасний, відмучившись, перероджувався шляхетною твариною — лебедем, левом чи єдинорогом. Мовляв, очистившись через страждання, душа бажала припасти ближче до нектарного джерела любові, однак, не маючи культури духу, плутала грішне з праведним, відтак припадала до джерела не з того боку. Як наслідок — поставала у такій довершеній, хоч і безсловесній формі життя. Ті ж, однак, хто мав скепсис щодо переселення душ, як наприклад, дядько Аді Гада, стверджували, що ніякого метемпсихозу немає і бути не може, позаяк індивідуальність є ілюзорною. Єдина хороша річ, яка стається з таким невдахою, — це коротка мить зустрічі з Абсолютною Пітьмою, після чого, не будучи належним чином вишколеною, індивідуальність згасає, дгарми її розвіюються вітром перемін, і там, де щойно було окремішнє «я», лишається хіба філософський попіл. Ще інші, помежові матеріалісти, стверджували, що після появи у третій щільності Землі істота з нижніх світів згорає, наче метеор у густих шарах атмосфери, і навіть короткого тет-а-тет з Істиною їй запізнати не дано — бо, властиво, нема з ким зустрічатися, все це марнота марнот, помилкове збурення праматерії, не розумнішої за гарячий шоколад, яка володіє не більшою волею до життя, аніж молоко — волею до скисання.

Асура Махарадж зрозумів, що не має ані краплини страху за душею. Він знав, що перед ним відкривається новий величний краєвид його життя, і він сміливо наближався до цілі.

***

Асура Махарадж любив підземні світи, в першу чергу, за