Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

ж це дуже гарний колектив, відомі музиканти», – контролерка вже не посміхається. «Однаково дорого», – наполягає Леннон. Ну все, думаю, зараз його поб’ють і мені теж дістанеться, але мій приятель раптом заспокоюється, повертається до мене й говорить: «Ходімо!» – «Стій, – кажу я, – як це ходімо? А джаз?» – «Джаз буде потім», – кидає Леннон і виходить на вулицю.

– Чому ми пішли? – питаю я вже на вулиці.

– Зараз, зачекай, – ображено говорить він, – спекулянти чортові. Думають, я їм буду платити купу бабок за їхній чортів концерт. Зараз, зараз.

– Ну, то ходімо звідси.

– Почекай-почекай, – говорить він, – ще хвилин десять. Ходімо пройдемось.

І ми починаємо обходити квартал, у якому розташовано клуб. Я ще раз пропоную піти звідси де-небудь в інше місце, але Леннон рішуче заперечує і ми, двічі обійшовши по колу, повертаємося під двері клубу.

– Ходім, – вороже говорить він.

– Що, концерт уже почався? – питається він усе в тієї ж контролерки.

– Так, уже йде.

– Ми вирішили-таки послухати. Ми багато пропустили?

– Не дуже.

– Нам знижка буде?

– Буде, – на диво спокійно відповідає контролерка і справді продає нам квитки за півціни, штампує наші зап’ястки, і ми йдемо блукати сходами й коридорами клубу.

У залі на сцені гаряча пора, в оркестрі грає чоловік двадцять і шум стоїть ще той, ми набираємо в барі пива й починаємо слухати. Окуляри Леннона хижо блищать у сутінках.

– Перекуримо?! – пропоную я йому врешті, бо так можна цілу ніч просидіти.

– Ні-ні, – панічно говорить він, – мені щось недобре.

– Гаразд, – кричу я йому, намагаючися перерекричати духову секцію, – я тоді зараз повернуся. Не наригай тут.

Він, схоже, останньої фрази не чує й дружньо посміхається у відповідь, показуючи пальцями на сцену, так ніби хоче сказати: як же я можу наригати в присутності цілого джазового оркестру?

Я спускаюсь у туалет, він великий і порожній, з підлоги світять ліхтарі бузкового кольору, заходжу в кабіну, зачиняюся зсередини й заворожено дивлюся на великий бузковий унітаз, опускаю кришку, сідаю на нього й починаю лаштувати свою папіросу. Звідкись згори, з-під стелі, грає оркестр, у туалетах спеціально вмонтовано динаміки, щоб можна було почути все, що відбувається на сцені, ось це справді по-християнськи, відразу видно, що про тебе дбають і тебе люблять, і навіть якщо ти, наприклад, сидиш на унітазі, однаково до тебе прилетять двадцять архангелів разом зі своїм диригентом і засурмлять у свої єрихонські труби, чи то допомагаючи тобі, чи то відволікаючи від твого заняття. Оркестр саме взявся за бойовики, старі друзі Баді Рича вирішили довести всім цим шмаркачам у залі, що вони справді круті хлопці й уміють грати, тож, порадившись між собою, заводять на радість відвідувачам знаменитий «Біґ Мак», який тут-таки впізнають, навіть я радісно засовався, оповитий густим солодким димом. Справжню музику неможливо зіпсувати поганим виконанням, це точно, скільки років вони його грають, у скількох занюханих клубах вони виступали, а починають грати «Біґ Мак» – і все стає на свої місця, і всі розуміють, що життя – річ чудесна й таємнича, і навіть наближаючись до його обшивки, майже торкаючись його тугої холодної поверхні, ти все одно ані на півкроку не наближаєшся до його розуміння, тому що воно, це розуміння, існує не затим, аби відкриватися таким мудакам, як ти, воно існує, щоб тобі просто було добре. Ось я сиджу тут, на цій бузковій порцеляновій штуці, і навіть не уявляю, що всі ці люди робитимуть після того, як оркестр змовкне, що відбуватиметься з їхніми серцями й душами і що відбуватиметься сьогодні із самими музикантами, ось вони зараз отримають свої бабки й спустяться в бар бухати, і хтось обов’язково нап’ється, без цього не обійдеться, повір мені, і взагалі – може, із них хтось помре, а тур у них розписано на півроку вперед, і як вони завтра гратимуть цей свій «Біґ Мак», і як вони житимуть, ці осиротілі дев’ятнадцять мучеників, позбавлені особистого життя й нормального страхування? Ось над чим варто подумати.

Свого приятеля я застав у тому ж стані легкого ступору, у якому його й залишив, але після чергового пива він поступово оговтався, почав потрошку рухати руками й ногами, сказав кілька слів, потім узагалі розговорився, ми ще разом почали викликати оркестр на біс, викликали на свою голову, і ті грали ще хвилин сорок. Усе ж концерт завершився, і нас вигнали, знявши з Леннона ще пару купюр за розбитий ним кухоль, хоч той і божився, що це зробив не він.

Ну, ти ж розумієш, що я не міг просто так кинути його на холодному ранковому хіднику – п’яного, підсліпуватого й оштрафованого. Тим більше, до нього додому йти було ближче, ніж до мене, а підземка ще не працювала.

Словом, ми пішли до Джона Леннона. Проходячи повз університет, у запашних березневих сутінках ми надибали нашого друга-індуса. З ним жодних змін не сталося, він собі так само мирно спав, а поруч стояв одноразовий стаканчик із холодною кавою. Стаканчик ми лишили, а індуса довелося забрати.

Зараз сьома ранку, починається холодний березневий дощ, повітря густе й свіже, воно намагається впхатись у відчинене вікно й застряє, не здатне протиснутися до помешкання, останню годину ми сиділи з моїм приятелем Джоном Вінстоном Ленноном на його засраній кухні та чекали, коли в місті відчиняться супермаркети. Урешті ми дочекалися свого, тож полишаємо нашого друга-індуса на господарстві, він усе одно спить і йому байдуже, а самі йдемо купити щось на сніданок. Зрештою, я б міг уже поїхати додому, але вдома в мене нікого немає, а тут хоч і прибацана, але все ж компанія, і вікенд лише починається, так що поїду пізніше. Ми заходимо до супермаркету й починаємо вирішувати, скільки брати – двадцять банок чи сорок, я пропоную брати двадцять, а потім прийти ще, Джон Леннон говорить, що краще не ризикувати й узяти сорок, тим більше за упаковку на сорок банок є знижка, можна в принципі заощадити й купити хліба, думка про хліб видається слушною, тому ми беремо сорок банок світлого теплого пива й великий чорний батон. Усе ж таки вікенд.

Уже за пару годин, коли ми активно пили пиво і їли батон, почав прокидатися індус. Нарешті він прокинувся, оглянув нас, спробував зрозуміти, де він, але, очевидно, не зміг, і взагалі було видно, як він шкодує, що прокинувся й побачив увесь цей вертеп. Уявляєш, прокидаєшся ти після яких-небудь таблеток у чужому, невідомому тобі приміщенні, а навпроти тебе сидить Джон Леннон із божевільним поглядом і