Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

окреслена місячним сяйвом. Біля гравійної доріжки чоловік зупиняється й повільно крадеться вздовж неї. Дивиться вгору на віллу Козімо, на освітлені Місяцем прямокутники вікон. Палац військових дружин.

Світло автомобільних фар, наче струмінь води з брандспойта, освітлює кімнату, куди він проник, і Караваджо застигає на півдорозі, помічає звернені в його бік очі тієї ж жінки, чоловіка, який рухається на ній, встромивши пальці в її світле волосся. І вона впізнає чоловіка, попри його оголеність, це безумовно той, випадково сфотографований нею на галасливій вечірці, навіть стоїть так само, від несподіванки напіврозвернувши до неї тулуб, коли фари машини вихоплюють його тіло з темряви. Автомобільне світло ковзає в куток, а потім зовсім зникає.

Темно, хоч око вибери. Він не знає, чи рухатися далі, чи прошепотить жінка чоловікові, який її трахає, про стороннього в кімнаті. Голий злодій. Голий вбивця. А може, підкрастися до парочки в ліжку і скрутити офіцерові в’язи?

Караваджо чує, що люди продовжують кохатися, чує мовчання жінки — жодного шепоту, — чує, як вона думає, як її очі націлені на нього крізь темряву. Ні, слово має бути роздумує. Увага Караваджо перемикається на міркування, як один склад геть змінює слово — вона «роздумує», наче «роздмухує» багаття своїх думок. Слова — це дуже тонка матерія, за словами одного із друзів, майстерно володіти ними важче, ніж скрипкою. Караваджо спадає на думку біляве жінчине волосся й чорна стрічка в ньому.

Чоловік чує, що автомобіль розвертається і зіщулюється, очікуючи нового променя світла. Обличчя, що з’являється в темряві, здається занесеним лезом меча над ним. Світло вихоплює жінку, генералове тіло, килим і наостанок знову ковзає обличчям Караваджо. Він не може більше бачити жінку. Трясе енергійно головою й проводить долонею біля горлянки. Накреслює в повітрі рукою камеру, щоб вона зрозуміла. Знову суцільна темрява. Караваджо чує, як жінка із насолодою стогне, і розуміє, що вона його не викаже. Жодного слова, жодного натяку на іронію, сигнали порозуміння, і він тепер знає, що може вільно рухатися до веранди й зникнути, розчинившись у ночі.

Знайти її кімнату було значно складніше. Він увійшов до вілли й минув напівосвітлені фрески сімнадцятого століття, котрі прикрашали стіни довжелезного коридору. Десь тут у глибині будинку ховалися спальні кімнати, схожі на темні кишені золотистої камізельки. Єдиний спосіб оминути вартових — вдати із себе дурника. Доведеться зняти весь одяг і залишити його на клумбі.

Дрібними кроками голий чоловік підіймається сходами на третій поверх, а охоронці регочуть і показують пальцями на його геніталії, перехилившись через бильця, він підлабузницьки вклоняється мало не до самої підлоги, натякає вартовим на вечірні побачення, alfresco, як їм це? Чи спокусливі ігри a cappella?

Ще один довжелезний коридор на четвертому поверсі. Один охоронець на сходах, інший за двадцять ярдів, занадто багато ярдів. Нове театральне дефіле, Караваджо мусить впоратися, бо за ним підозріло спостерігають двоє насмішкуватих вартових, він рушає самозакоханою павичевою ходою й зупиняється, щоб детальніше роздивитися фреску, на якій зображено віслюка серед гаю. Нахиляє голову до стіни, мало не засинає, робить іще кілька кроків, спотикається, але швидко поборює хвилювання і продовжує свій шлях бадьорим військовим маршем. Розслабленою лівою рукою Караваджо вітає гологузих, як і він сам, янголят на стелі, передає їм привіт від злодія, робить кілька вальсових па, минаючи різноманітні сцени на фресках, проходячи повз намальовані замки, чорно-білі костели, звертається до святих у цей вівторок, коли йде війна, з проханням зберегти його маскування та життя. Караваджо потребує сховку, щоб знайти свою фотографію.

Він поплескує себе по голих грудях, вдаючи, наче шукає перепустку, хапає рукою пеніс і намагається використати його замість ключа до кімнати, де стоїть вартовий. Регочучи, Караваджо задкує, наче засмучений невдачею, і тихенько прослизає до сусідньої кімнати.

Чоловік відчиняє вікно й виходить на веранду. Темна, прекрасна ніч. Він перекидає ногу через бильця й злазить на поверх нижче. Лише тепер можна увійти до кімнати Анни та її генерала. Нічого, окрім аромату парфумів усередині. Не залишаючи слідів стоп. Не відкидаючи тіні. Колись він розказував чиїйсь дитині казочку про чоловіка, котрий шукав повсюди свою тінь, як сам тепер відшукує своє зображення на шматочку плівки.

У кімнаті він враз розуміє, що сексуальні ігри вже почалися. Руки переплелися, одяг звисає зі спинок стільців, а то й просто лежить на підлозі. Караваджо лягає на килим і котиться ним, аби перевірити, чи немає чогось твердого й схожого на якусь камеру, перевіряє кімнату шкірою. Він перевертається не голосніше, ніж лопасті вентилятора, і не знаходить нічого. Навколо темно, хоч в око стрель.

Повільно підводиться, розвівши руки, торкається грудей мармурової статуї. Його рука ковзає вздовж кам’яної руки — раптом він зрозумів хід думок Анни, — на якій висить фотоапарат. Караваджо чує шурхіт коліс, повертається й у раптових бризках автомобільного світла потрапляє на очі жінці.

Чоловік спостерігає за Ханою, котра сидить навпроти нього, дивиться йому в очі й намагається прочитати його, зрозуміти хід його думок так, як це зазвичай робила його дружина. Він спостерігає, як вона вдихає його запах і силкується вирахувати стежки, котрими він блукав. А він ховає усе це дуже глибоко та дивиться у відповідь, знаючи, що дівчина не побачить нічого в його невинних, прозорих, як річкова вода, бездоганних, як довколишні краєвиди, очах. Він знає, що люди топляться в них, і приховувати правду стає нескладно. Але Хана дивиться на нього насмішкувато, ледь нахиливши набік голову, як собака, коли чує звуки чи кроки, котрі не належать людині. Медсестра сидить навпроти нього біля криваво-червоної стіни, і цей колір йому не подобається, а її чорне волосся й уся вона — така струнка й засмагла, наче оливка, напоєна сонцем цієї країни, — нагадують йому про дружину.

Останнім часом він не думає про дружину, хоча знає, що може викликати в уяві кожну згадку про неї, описати кожну її рисочку, пригадати її зап’ястя на його серці впродовж ночі.

Караваджо ховає руки під столом і спостерігає, як дівчина їсть. Він досі надає перевагу самотнім трапезам, хоч і завжди сидить з Ханою, поки вона обідає. «Марнославство, — думає чоловік. — Смертне марнославство». Дівчина бачила крізь вікно, як він сидів на одній із тридцяти шести сходинок біля каплиці та їв руками, не маючи ані ножа, ані виделки, ніби вчився їсти так, як це роблять східні люди. Сивина, котра вже пробивалася в його бороді, й темний піджак зробили його врешті-решт схожим на італійця. Хана помічала це щодня