Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

замислився, чи знають вони, яка вартість вантажу. Навряд. А ось наглядач точно все знає. Так само як і той, хто сидить у лімузині.

Дойл сказав:

— У трьох мішках заховано мініпередавачі — про всяк випадок, якщо один-два викрадуть або загублять дорогою. — Він дістав із кишені невеличкий чорний пристрій. — Ця штукенція вмикає їх дистанційно. На екран виводиться інформація про те, куди і як далеко вони прямують. Тільки не забувай вимикати передавачі, щоб не садити батарейки. Власне, все це можна робити з телефона, але там, куди ви їдете, не всюди є мережа, тому ліпше покладатися на радіозв’язок.

— Зрозумів.

— Можете відстежувати вантаж на відстані, однак інколи доведеться й наближатися. Ваше завдання — ідентифікувати, хто і куди його везе. Це будуть терористи та їхні сховки. Нам необхідно знати, скільки джихадистів перебуває на тій чи іншій базі та яке мають озброєння, щоб наші сили розуміли, чого очікувати, коли вирушать туди на зачистку.

— Не хвилюйтеся, я зможу підступитися ближче.

Помовчавши хвилинку-другу, Дойл озвався знову:

— Напевно, ваші рідні не знають, що ви робите.

— У мене немає нікого, — відповів Абдул. — Батьки обоє померли. Сестра теж. — Кивнув на доки: — Вони скінчили.

Вантажники зачинили контейнер, а тоді бус — і бадьоро постукали по металевих дверцятах, не бачачи жодних причин хвилюватися й не боячись поліції, яка, без сумніву, отримала добрячого хабаря. Закуривши, взялися базікати. Охоронці повісили зброю на плечі й долучилися до балачки.

Водій лімузина вийшов із машини й відчинив пасажирські дверцята. Чоловік, що вигулькнув із заднього сидіння, був одягнутий так, ніби збирався в клуб: футболка й піджак від смокінга із золотим візерунком на спині. Він заговорив до чоловіка в білій сорочці, й обидва вийняли телефони.

Дойл прокоментував:

— Переказують гроші з одного швейцарського рахунку на інший.

— Скільки?

— Приблизно двадцять мільйонів доларів.

Абдул здивувався.

— Це навіть більше, ніж я думав.

— Поки вантаж дістанеться Триполі, ціна зросте вдвічі. Ще у два рази — в Європі, а тоді у стільки ж — на вулиці.

Чоловіки завершили дзвінки й потисли один одному руки. Той, що в піджаку, сів у машину й витяг поліетиленовий пакет з етикеткою «Dubai Duty Free» англійською й арабською. Торбина була напхана купюрами. Він роздав по пачці робітникам і охоронцям, котрі широко за-усміхалися доброму заробітку. Потому відчинив багажник автівки й видав усім по блоку «Клеопатри» — як бонус, подумав Абдул.

На тому чоловік сів у лімузин і поїхав. Вантажники з охоронцями розійшлися. Напакований кокаїном бус покотив геть.

Абдул промовив:

— Ну то я пішов.

Дойл простягнув йому руку, й Абдул потиснув її.

— Мужності вам не позичати, — сказав Дойл. — Щасти.

* * *

Кілька днів розмова з білою гостею не давала Кії спокою.

У дитинстві їй здавалося, ніби всі європейки — черниці, позаяк інших білих жінок вона ніколи не бачила. Перше знайомство зі звичайною француженкою, в сукні по коліна, панчохах і з сумочкою, вразило її не менш ніж зустріч із привидом.

Одначе із часом вона до них звикла, тож інстинктивно довірилась Тамарі, адже та мала щире, відкрите обличчя без найменшого натяку на нечесність.

Тепер Кія знала, що заможні француженки працюють на чоловічих роботах, тому не мають часу на прибирання власних осель і наймають покоївок із Чаду та інших бідних країн. Це заспокоїло Кію. У Франції вона зможе працювати, жити стерпно й ростити сина.

Кія не до кінця розуміла, чому багаті жінки хочуть бути юристками й лікарками. Хіба не краще цілими днями гратися з дітьми й пліткувати із сусідками? І хоч про європейців вона знала небагато, але розуміла найважливіше: вони радо беруть на роботу африканських іммігрантів.

Однак те, що розповіла їй Тамара про перевізників, аж ніяк не тішило. Та говорила про нелегальний шлях до Європи із жахом — оце й гризло Кію. Проте логіки Тамариних слів Кія заперечити не могла: вона справді збиралася довірити власне життя злочинцям. З якого б то дива вони зглянулися й не стали грабувати її?

І ось знову на кілька хвилин вона поринула в ці роздуми, поки Наджі куняв пообіді. Глянула на сина, що голенький мирно спав на вовняній ковдрі. Так, як його, вона не любила ані власних батьків, ані навіть чоловіка. Її життям керувала любов до Наджі — сильніша за решту почуттів. Однак самої любові замало. Йому потрібні їжа й вода, одяг — захистити ніжну шкіру від пекучого сонця. Забезпечувати ці потреби належало їй. Утім, у пустелі вона так само наражала життя малого на небезпеку. А він такий крихітний, беззахисний і довірливий.

Їй потрібна поміч. Не можна вирушати в таку небезпечну подорож самостійно. З кимось, можливо, їй усе вдасться.

Поки вона дивилась на Наджі, він розплющив очі. Прокинувся не повільно, як дорослі, а відразу. Встав на ніжки, підійшов до Кії й промовив:

— Лебен.

Це була його улюблена страва з рису й маслянки, і вона завжди давала йому трохи після денного сну.

Годуючи малого, вона вирішила побалакати зі своїм троюрідним братом Юсуфом. Він був її однолітком і жив у сусідньому селі, за кілька кілометрів, з дружиною та донькою такого віку, як Наджі. Юсуф був чабаном, але його отара майже вся повиздихала з голоду, і тепер він теж думав виїжджати, поки ще мав якісь кошти. Це й хотіла обговорити з ним Кія. Бо як обоє надумали їхати, ліпше вирушати гуртом, так буде безпечніше.

Поки вдягнула Наджі, вже й полудень проминув, сонце покотилося до заходу. Кія вийшла з малим на руках. Вона була сильна й досі могла довго нести його, проте не знала, скільки ще це триватиме. Рано чи пізно син стане занадто важким, і йому доведеться ходити самому, а це їх сповільнюватиме.

Вона прямувала вздовж берега озера, раз по раз перекидаючи Наджі з однієї руки на іншу. Спека спала, й робота знову закипіла: рибалки латали сітки й точили ножі, дітлахи пасли кіз та овець, жінки тягали воду в традиційних глеках і великих пластикових бутлях.

Як і всі, Кія поглядала на озеро, бо неможливо було вгадати, коли джихадисти зголодніють і повернуться забирати в селян м’ясо, борошно й сіль. Часом вони навіть викрадали дівчат, особливо християнок. Кія торкнулася невеликого срібного хрестика, який носила під сукнею.

За годину дісталася до села, яке було майже таке саме, як її, окрім шести бетонних будинків,