Інна Турянська - Коли дружина стає драконом, Інна Турянська

Артур прокинувся першим. Віра ще спала. Ну може то й на краще. Так хоч поцілувати можна її без пручань. Чоловік обережно торкнувся її губ своїми, і став хутко вдягатися. На веранді майнула якась тінь. Артур причаївся, мабуть, привиділося. Поспіхом шукав телефон, щоб набрати до Степана. 

— Алло..Алло, — шепотів Артур вдягаючи штани, — Степане, ти ще спиш чи що?? 

— Ну…— почулося в телефоні сонне бурмотіння. 

— Мені цей…треба поговорити короче.

— Може ти сам з собою поговориш? — зівнув Степан, — Ти можеш…я знаю. Психи все можуть….

— Друже, мені треба поговорити…з тобою, кажу тобі. Я йду зараз кави вип'ю, бо теж спав якось не дуже. Снилося всіляке. Зараз скину тобі назву квіткового салону, а ти туди приїзди як встанеш. Але вставай уже! Бо я тебе знаю!! Або приходь на каву…зразу перша кав'ярня коло нашого готелю. Чекаю! 

Артур швидко настрочив другу смс. “Салон “Fiore soleggiato”¹*. Не затримуйся…будь ласка!”. Затим вийшов на веранду, щоб взутися. Глянув вліво, вправо, а гумових улюблених капців немає. 

— Що за капець….де мої капці?? — скрився Артур. Обійшов усю веранду. Нема! Вкрали? Та ну дурня якась! Кому взагалі треба гумові взуйки зимою?Знову дістав телефон і настрочив Степану.

“Якщо маєш якісь капці, захопи. Бо мої, походу сперли..!” І ще смайлик ткнув, що плаче. 😢 У відповідь Морозний надіслав, смайликів, що теж плакали, але від сміху. "🤣🤣🤣"

— Нічого смішного, Морозний! — обурився сам до себе Артур, — І сам ти псих!! 

 Сів на стілець, обережно, щоб не послизнутися і не впасти. Доведеться взуватися в кросівки. 

###

Тим часом в Артурових капцях мчав Орест ²* (псих, що втік з місцевої психлікарні). Йому було холодно в ноги, адже він був босий. Це було перше ліпше взуття, яке трапилося душевнохворому по дорозі. Щоправда, таке слизьке. Він кілька разів гепнув в тих капцях, поки добіг до місця, в яке йому конче було потрібно. 

— Який псих купив собі такі слизькі капці! — обурився Орест. На кілька секунд він зупинився і придивився до візерунків взуття. Голоси в голові кликали його на лісопильню, але ці візерунки з капців... Вони світилися йому як зорі. Так, нагадували про його недосяжну Зіроньку. І кликали…його безумство кликало його бігти швидше. 

###

У кав'ярні знову пахло кавою. І хоч еспресо не найсмачніший напій на світі, але саме те, що треба, щоб прокинутися остаточно. І подумати над гіркою ситуацією, що склалася. 

— Знову еспресо? — запитали Артура і привітно усміхнулися. 

У відповідь кивок з гіркою посмішкою. 

— Важкий ранок? — ще один незнайомий голос.

О, ну це вже якась традиція зустрічатися з кимось тут. 

— Важка ситуація з дружиною, — відповів Артур незнайомцю.

— О, схоже у всіх світах одній й ті ж проблеми, — хмикнув чолов'яга. У нього була міцна статура і міцний напій. Здавалося це був лікер..може іранський? Хоча…

— А ви звідки? У вас такий дивний акцент…і зовнішність нетутешня. Часом не з Нідерландів? 

Чоловік кілька секунд вагався щодо того, що відповісти чоловіку з еспресо. Мабуть, не варто говорити йому, що він з Братавії. А Нідерланди…що ж цілком підходить.

— Ну най будуть Нідерланди, — всміхнувся чоловік, — Я Ван Раппард³*, а ви?

— Артур Мищенко.

— Артур…типу як Артуріто, — хмикнув новий знайомий.

— Та ні, просто Артур.

— Ну гаразд, просто Артур, — всміхнувся чоловік.

— То у вас теж проблеми з дружиною?

— Угу, жінки коли вони злі, то по гірше будь-яких проклять. Моя ось спустила мене з неба на землю. 

— Це ви в переносному значенні? 

– Ну звісно, — хмикнув чолов'яга, — Захотілося звичайних квітів…земних. Наші набридли, — загадково посмішка. Величний погляд. Так, чоловік виглядав нетутешнім. Взагалі наче з якогось іншого світу, а не країни. Точно з якогось знатного роду.

— О, а в мене протилежна проблема. Моя дружина забажала квітів таких, що не зав'януть принаймні рік. 

— А часто ви їй квіти даруєте? Які останній раз дарували? 

— Ну так, в принципі, — вигнув у роздумах губи Артур, – Останній раз я дарував їй космічні тюльпани. Десь кілька місяців тому…може й більше.

— Тюльпани…— Артуру здалося, що цей Раппард негативно ставиться до цих квітів. Навіть погляд потемнів. Ще один дракон? Чи просто загадковий тип? — Вибачте, але думаю то квіти все зіпсували вам.

— Та ну…то ж просто квіти. 

— Може й так, але в мене з тюльпанами погана історія. Не люблю їх. Хоча може то була лиш легенда, — роздумував вголос чолов'яга.

— О ти вже і компанію знайшов? — почув Артур голос ще одного чоловіка, що підійшов до цього іноземця. Цей виглядав ще грізніше. Здоровенний тип! Рудань! Артур мав міцну статуру, але проти цього чоловіка…який був ніби з легенди якої, він виглядав як хлопчисько. Він втиснувся в крісло. 

— О, Люк Мак-Герот³*, ти чого так довго? — запитав він чоловіка, а до Артура сказав:

— Вам можна просто Люк, бо бачу вам важко вимовляти наші імена. 

— Ноі⁴*, — махнув рукою новоприбулий Артуру, а до товариша сказав:

— Скажи но мені, Раппард, ти не пив з мого келиха? І хто ж твій новий знайомий? 

— Не пив, — всміхнувся "нідерландець", — А це Артур. Каже, що дарує дружині часто квіти, а останній раз це було пів року тому, — хмикнув. 

— Часто, любий друже, — втупився у Артура рудань, — То не раз на пів року, і навіть не кожного місяця. Часто це щодня. 

— Угу, — підтримав товариша Ван Раппард.

— Я своїй Анні щодня у вазу приношу новий букет. 

— А, це ідея, мужики, — оживився Артур, — Я просто приноситиму Вірі щоранку нові квіти та й все…ось вам нев'янучий букет, — залпом допив своє еспресо він і скрився немилосердно. 

— Наступного разу спробуй залатати свою долю⁵* еспресо з додаванням ірландського лікеру, — підморгнув Люк.

— А я спробую Ользі ці тюльпани купити, ризикну, — підморгнув і собі Ван Раппард, — А вам, Fijne dag! Що значить гарного дня, — пояснив Артуру, а Люку додав: "Чув би ото все Ікто, Ламфадо!"