Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Він ішов упевнено. Майже. 

В голові лунали фрази типу «Цього разу я спокійний» і «Я не розіллю нічого і не розіб’ю». 

Та коли він зайшов у клініку, побачив, що Марічки в реєстратурі немає. Лише її колега — Катя, з якою вони якось разом тягнули злий принтер із кабінету. 

— Привіт! Марічка тут? — запитав він, намагаючись виглядати невимушено. 

— Вона десь у маніпуляційній, але от-от вийде, — сказала Катя. 

Артем кивнув і відійшов трохи вбік, у коридор. І тут почув… голоси. Один — Марічки, а інший — тієї ж Каті. 

Він не мав наміру підслуховувати. Ну тобто… не спочатку. Просто почув своє ім’я, і тут уже якось… ноги приросли до підлоги. 

— Та він такий кумедний, — говорила Марічка з усмішкою в голосі. — Знаєш, як тільки я поруч — в нього в голові щось вибухає. 

— Ну, в сенсі, від тебе це й не дивно, — засміялася Катя. — Але ти серйозно кажеш, що він тобі подобається?

— Та я не знаю... — зітхнула Марічка. — Він такий… живий. Незграбний, так. Але щирий. Я ще не бачила, щоб хтось так червонів, коли просто стоїш поруч. Це навіть... мило. 

— І ти би... ну, якби він запросив тебе, скажімо, на побачення? 

Пауза. 

— Мабуть, я б погодилась, — тихо сказала Марічка. — Але він, здається, боїться мене більше, ніж бджоли бояться пилососа. 

Артем завмер. Серце почало вистукувати ритм «We will rock you» десь у районі горла. 

ВОНА Б ПОГОДИЛАСЬ! 

Ноги затрусилися. Губи самі склалися в усмішку. Він щойно отримав підтвердження, що вона не просто бачить його, не тікає від нього і сміється не з нього, а поруч із ним. 

І тут же, в тій самій секунді, Артем наступив на шнур від пилососа, який залишили посеред коридору. 

Глухий «бух» — і він знову, вкотре, лежав на підлозі, з кабелем, обмотаним навколо ноги, ніби його щойно схопила розлючена техніка. 

Марічка визирнула з-за дверей. 

— Артеме?.. 

Він підвів очі. У них було все: шок, біль, сором, кохання і трошки розгубленості. 

— Я… почув… тобто, не навмисне! Просто... кабель, пилосос… ну ти розумієш… 

Марічка засміялась. Не голосно — м’яко, щиро. Підійшла, подала руку. 

— Якщо це був твій спосіб запросити мене на побачення, то він, безперечно, найоригінальніший з усіх, які я коли-небудь бачила. 

Артем схопився, тримаючись за її руку. 

— Ну… Тоді… е-е… Хочеш піти кудись... десь?.. Зі мною?.. Колись?.. 

Вона кивнула. 

— Я хочу. І навіть не колись. А вже. Після роботи. 

І Артем зрозумів, що вперше за весь час його внутрішній «сервер» не завис. Навпаки — нарешті завантажив щастя.

Цього разу Артем вирішив: усе буде інакше. Ніяких нервів, ніяких «глюків», ніяких пилососів. Він навіть заздалегідь обрав маршрут: парк + кав’ярня + неспішна прогулянка набережною. Класика. Перевірена людьми, які ніколи не падали у вольєр із морськими свинками, як він минулого разу, коли хотів вразити Марічку. 

Марічка вийшла з клініки, усміхаючись так, що Артем знову відчув, як його серце намагається втекти в горло. Вона була в простому пальті, з наплічником за плечима, і мала той вигляд, ніби не поспішає нікуди, а просто хоче побути поруч. 

— То куди ведеш? — запитала вона. 

— У світ пригод, романтики і відносно стабільного Wi-Fi, — відповів Артем, і цього разу його жарт навіть пройшов гладко. 

Вони прогулювалися парком, і вперше Артем відчував, що він... може. Може підтримати розмову, не виглядати, як людина, що з'їла сирий кабель. Вони сміялись, обговорювали, як Марічка лікувала єнота з депресією, а Артем — як лагодив сервер, який відмовлявся запускатись без «погладжування» по корпусу. 

— У нас із тобою пацієнти схожі, — сказала вона. — Тільки ти лікуєш комп’ютерних хом’ячків, а я — справжніх. 

— Хом’ячки — це серйозно, — кивнув Артем. — Один у нас в офісі стер всі файли просто тим, що пробігся по клавіатурі. Директор сказав, що це «акт саботажу». 

Марічка залилася сміхом. 

Коли вони зайшли в кав’ярню, Артем уже почувався майже впевнено. Він навіть спокійно зробив замовлення і навіть не пролив каву! 

А тоді, вже коли сиділи, розмовляли й сміялися, вона сказала: 

— Ти знаєш, Артеме… Я думала, ти просто сором’язливий, але виявилось, ти — комедія з елементами драми й глибокого програмування. 

— А ти — найкрасивіший баг у моїй системі, — відповів він, і враз замовк. — Тобто… не баг! Особливість. Ем… оновлення, яке я не очікував… але яке зробило систему кращою. 

Вона подивилася на нього, на мить серйозно, а потім посміхнулася. 

— А знаєш що? Ти мені подобаєшся саме таким. Зі всіма твоїми збоями і навіть із твоїм фірмовим падінням через власні ноги. 

— Ем… До речі, — сказав Артем і кивнув під стіл. — Один кросівок щойно зачепив ніжку столу. Якщо ми зараз не змінимо тему, я гарантую ефектне завершення вечора.