Колм Тойбін - Майстер

після прогулянки пеклом. Навіть обслуга, що вітала його й опікувалася багажем, підпадала під райські мірки, разюче відрізняючись від пересічних ірландців. Генрі відчув нестримне бажання попросити їх негайно замкнути ворота й не відчиняти без потреби, уберігти його від споглядання жахливих картин бідності цього міста.

Він знав, що шпиталь було побудовано в XVII сторіччі для старих солдатів, а під час ознайомлювальної екскурсії дізнався, що й нині сто п’ятдесят ветеранів мешкає в кімнатах, розташованих у довгих коридорах, що виходять на центральний майданчик, щасливо старіючи в чудових умовах. Коли леді Волслі перепросила за їхню близькість, Генрі сказав, що і сам, у якомусь сенсі, є старим солдатом, принаймні, старіючим, і що почуватиме себе тут, наче вдома, якщо для нього знайдеться хоч яке ліжко.

Його кімната виходила не на шпитальне подвір’я, а на парк і річку. Коли він прокинувся вранці, над лугами клубочився білий туман. Генрі знову заснув, але тепер глибоко та спокійно. Його розбудили чиїсь обережні кроки. Серед тіней у кімнаті рухався ще хтось.

— Я приніс теплої води для вмивання, пане, а потім, коли вам буде зручно, зроблю ванну.

То був чоловічий голос із м’яким і переконливим англійським акцентом.

— Її світлість наказала подати вам сніданок до кімнати, якщо бажаєте.

Генрі попросив зробити йому ванну прямо зараз і подати сніданок до кімнати. Йому було цікаво, як її світлість відреагує, якщо він не вийде аж до ланчу, та вирішив, що мистецька праця буде йому належним вибаченням. Перспектива провести ранок в усамітненні, разом із гарним завіконням і втішною пропорційністю кімнати, зробили його майже щасливим.

Коли він запитав у служника, як його звати, виявилося, що це ніякий не служник, а капрал, яких у розпорядженні Волслі є чимало. Звався капрал Хеммонд, він мав тихий голос і, либонь, досить широкі повноваження. Генрі одразу зробив висновок, що Хеммонд легко знайде собі роботу служника, якщо армія коли-небудь перестане його потребувати.

За ланчем, як він і передбачав, розмова звернула на справи у дублінській фортеці.

— Усе одно ірландці поводилися б жахливо, тож їхнє байкотування світських подій має сприйматись із вдячністю та полегшенням,— сказала леді Волслі.— Тільки уявіть собі цих нудних матерів сімейств, що тягають за собою таких самих нудних дочок у намаганні впіймати для них хоч якогось чоловіка. Та річ у тому, що ніхто не хоче одружуватися з їхніми дочками, зовсім ніхто.

За столом було п’ятеро гостей із Англії, двох із яких Генрі трохи знав. Він спостеріг їхнє тихе поводження, усміхнені лиця та нарочитий регіт, що звучав завжди, коли господар сперечався з господинею, щоб розвеселити присутніх.

— То лорд Хотон,— продовжувала леді Волслі,— вважає, що в його особі Ірландія отримала королівську родину, а кожен представник королівської родини найперше потребує підданих. Та, оскільки ірландці не бажають бути його підданими, він із Англії привіз собі цілий двір, про що, гадаю, містер Джеймс знає занадто добре.

Генрі промовчав і намагався жодним жестом не видати своєї згоди.

— Він запросив усіх, кого тільки міг. І нам довелося рятувати містера Джеймса,— додав її чоловік.

Генрі хотів сказати, що лорд Хотон був дуже гостинним, але вирішив, що ліпше не брати участі в цій розмові.

— І щоб усе це мало пристойний і веселий вигляд,— продовжила леді Волслі,— він улаштовує бали та бенкети. Бідний містер Джеймс був таким виснаженим, коли сюди приїхав. А минулого тижня лорд Хотон запросив нас провести вечір у його власних апартаментах. Це було жахливо вузьке коло друзів. Мене посадили поруч із страшенно невихованим паном, а лорд Волслі опинився поряд із його нечемною жінкою. У чоловіка, принаймні, вистачило розуму не заводити розмов, але дружина виявилася зовсім не такою кмітливою. Хоча ми нічого проти них не мали, авжеж, геть нічого.

Увечері, коли Генрі вже зібрався йти спати, леді Волслі проводжала його одним із довгих коридорів. Із її тону він зрозумів, що господиня готова розповісти йому цікавеньке про інших гостей.

— Ви задоволені Хеммондом? — запитала вона.— Шкода, що він не міг вас зустріти, коли ви приїхали.

— Він — неперевершений. Кращого й бажати годі.

— Так, саме тому я й обрала його для вас. Він має шарм, правда ж? Й інші чесноти, напевно?

Вона уважно подивилася на Генрі, котрий нічого не відповів.

— Так. Я думала, ви зі мною погодитесь. Він робитиме для вас усе необхідне. Буде до ваших послуг у будь-який час. Мені здається, він має за честь вами опікуватись. Я сказала йому, що, коли нас усіх поховають і швидко забудуть, тільки вас пам’ятатимуть і читатимуть ваші книжки. А він відповів щось дуже миле цим своїм приємним тихим голосом. Він сказав: «Я зроблю все, щоб тільки він був тут щасливим». Отак просто. І, гадаю, він справді мав це на увазі.

Вони підійшли до підніжжя сходів. Обличчя господині аж світилося потаємним знанням. Генрі стримано їй усміхнувся та побажав доброї ночі. Коли він уже піднімався другим прольотом, помітив, що вона й досі дивиться на нього з якоюсь дивною усмішкою на губах.

У його вітальні штори було опущено, у каміні палахкотів вогонь. Невдовзі увійшов Хеммонд, тримаючи глек із водою.

— Ви пізно ляжете, пане? — запитав він.

— Ні, дуже скоро.

Хеммонд був високого зросту, й у відблисках вогню його обличчя видавалося тоншим і м’якшим. Він підійшов до вікна й поправив штори, а потім перетнув кімнату й поворушив жар у каміні.

— Сподіваюсь, я не заважаю вам, пане, але це вугілля — найгірше у світі,— промовив він майже пошепки.

Генрі сидів у фотелі біля каміна.

— Ні, прошу, продовжуйте,— відповів він.

— Подати вашу книгу, пане?

— Мою книгу? — не зрозумів Генрі.

— Книгу, яку ви почали читати. Я можу її принести, пане. Вона — в іншій кімнаті.

Коричневі очі Хеммонда дивилися на Генрі дружньо, майже з гумором. Він не носив ні бороди, ні вусів; спокійно та непорушно стояв у жовтуватому гасовому світлі, наче неспроможність Генрі видобути із себе хоч якусь відповідь була ним передбачена.

— Не думаю, що сьогодні читатиму,— повільно сказав Генрі й усміхнувся, встаючи з фотеля.

— Відчуваю, що потурбував вас, пане.

— Ні, будь ласка, не хвилюйтесь. Уже пора в ліжко.

Він дав Хеммонду півкрони.

— О, дякую, пане, та це зайве.

— Будь ласка, я хочу, щоб ви взяли,— сказав Генрі.

— Дуже вам вдячний, пане.

НАСТУПНОГО ДНЯ НА ЛАНЧ звалися й