Володимир Костантінович Пузія - ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ, Володимир Костантінович Пузія

заробляла на життя, наймаючись в охорону до купців. Прихисток знайіпла собі на тому березі величного Славути, та й звалася тепер по-місцевому — Уляною Іржавогорлою. Колишнє ж своє ім’я згадувати не хотіла, а Сноррі й не наполягав. Спитав натомість, чому кинулася йому допомагати.

Сказала вона хрипко, знову торкнувшись шраму на горлі:　

— Є в мене давні порахунки з тими шістьма. А ще окремий — до Пана тельбухів, Отця вдів, Повелителя мух. Ти ж, бачу, чимось дуже його розлютив. Не бійся, хоч би що казав, не має він влади на тому березі, в землях Пущі й далі, у Великому Степу. Інші сили там владарюють, іншим богам гам моляться. Якщо потрапимо туди, вважай, отримав ти передих. Нам аби Славуту перепливти…

— Перепливемо, — сказав Сноррі.　

Решту ночі просиділи вони мовчки, вдивляючись у полум'я і дослухаючись до звуків з річки. А те, що Ейнар Буре Ікло, знай, лихословив — то й добре, не давав їм заснути. Знав-бо Сноррі, й Уляна теж знала: рано чи пізно четверо лиходіїв знайдуть їхній острів. Було би непогано до того часу забратися звідси, та в густому тумані, вночі, — куди пливтимеш?.. Тож лишалося одне: чекати й готуватися до бою.

Чули вони кілька разів над островом відчайдушне ляскання крил, чули й цокіт копит у порожньому небі, просто в себе над головою, — не бачили, однак, нікого.　

Тільки вранці хлюпнула неподалік вода під веслом. Пригасили вони полум'я, зачаїлися.　

Світало, й співали над берегом очеретянки. Зауважив Сноррі:　

— Дивна прикмета. Пташка завжди чує чужого. Хто ж це пливе, що їх не лякає?　

А Уляна на те:　

— Гадати так можна до скону віків, краще ходімо та подивимось.　

Підкралися тихцем, визирнули з прибережних кущів. Побачили човен біля берега, а в ньому — старого-старезного чоловіка. Був він низькорослий, худий, від засмаги аж бурий.　

Хоч і скрадалися Сноррі з Уляною тихо, подивився він просто на них своїми блакитними очима, всміхнувся м'яко, незлостиво. Сказав:　

— А я вже думав, чи дядько Сом не пожартував зі мною. Мало хто насмілюється йти проти волі Пана полеглих, а тих, хто спромігся втекти від нього, я й не згадаю.　

Говорив він по-місцевому, та Сноррі встиг за ці місяці трохи вивчити тутешню мову — тож розумів старого. Хоч, звісно, не до кінця: не міг-бо збагнути, якого дядька Сома той мав на увазі.　

Узяв старий їх до себе на човен, повіз до дальнього берега.　

Коли спитав його Сноррі про ім'я, відповів:　

— Імен я маю багато. Часом ловлю пташок чи рибу — тоді звуть мене Ловичем. Часом розповідаю давні історії — тоді я Байкар. А буває, перевожу таких-от подорожніх з берега на берег, і звуть вони мене Перевізником, — то й ви так звіть. А куди прямуєте, чого в світі шукаєте? Чи просто від Плетія пліток втікаєте?　

Уляна на те промовчала, а Сноррі сказав, що йде до міста Кьонуґард, бо шукає коваля.　

Засміявся Перевізник:　

— Шукати тут коваля — все одно, що в Чорноліссі шукати оленя чи вепра. Містом, яке ви звете Кьонуґардом, аж від дня заснування опікується сам Небесний Коваль. Є в нас майстри на будь-який смак: і зброю тобі скують, і леміш, і прикрасу для нареченої. А дехто, кажуть, здатен навіть голос новий викувати взамін старого, варто тільки розпитати й щедро заплатити.　

Мовивши це, глянув Перевізник на Уляну, та дівчина його наче й не чула. Дивилася вона на Славуту, немов бачила річку вперше. Та й сам Сноррі замилувався: предивний був Славута цієї тихої ранкової пори. Вільно й плавно ніс він крізь ліси й гори повні води свої. Ані поруху, ані грому; дивився Сноррі й не знав — плине чи ні велична ця широчінь, і здавалося, вся ріка була наче відлита зі скла: немов блакитний дзеркальний шлях плинув і звивався посеред зеленого світу. Густий чорний ліс підступав до води й, схиливши віття, вдивлявся у холод скляного плеса, а за лісом, на пагорбах, сяяло у сонячних променях білостінне місто.　

Почув Сноррі крики мартинів, почув і пісні рибалок, що тягли неводи; а тутешній вітер був просяклий запашною юшкою, і свіжим хлібом, і коров'ячим молоком. На мить здалося Сноррі, що не існує в світі ані Одноокого, ані інших Міцних, не пливе десь по хвилях корабель з червоно-чорним вітрилом, і не сидять у Вальгаллі, у Залі частунків, доблесні воїни.　

На мить… Та потім прошепотів з меча розлючений Ейнар:　

— Всюди простягає десницю свою Пан полеглих! І знай, шмаркачу, завжди отримує він те, що належить йому за правом.　

Уважно подивився тоді Перевізник на Сноррі — немов почув ці слова й чекав від північанина якоїсь відповіді.

Та, звісно ж, насправді нічого він не чув і почути не міг, адже до жодної живої людини не здатні були докричатися голоси бранців меча на ймення Крик, — лише до його власника, Сноррі Чужоземця.

Розділ сьомий,

У якому Сноррі Північанин

блукає містом

Висадив їх Перевізник на причалі. Позичив грошей, щоб купили новий одяг, побажав успіху та й поплив собі.　

Пішли вони вулицями Кьонуґарда. Говорили тут різними мовами і гучно, щоб перекричати інших. За всім тим гамором ядучі вигуки Ейнара губилися краще, ніж під шкурами.　

А може, Ейнар стишив свій голос, бо відчув присутність інших сил — тих, над якими не владен був навіть одноокий Батько воїнів.　

Образ господаря міста стояв на одному з пагорбів Кьонуґарда. Ноги й руки в Небесного Коваля були залізні, тулуб — витесаний з величезного стовбура, голова відлита зі срібла, а вуса — зі щирого золота. Тримав Коваль у десниці молот — і грізно дивився в далеч, наче виглядав чи не надходять, бува, вороги.　

Поглянув на нього Сноррі й відчув надію: може, й справді знайде він у цьому місці того, хто звільнить душі бранців меча?..　

Справили вони собі з Уляною новий одяг. Сноррі хотів було попрощатися й рушати на пошуки коваля, почав дякувати за допомогу, а Уляна:　

— І де твоя вдячність? Обіцяв розповісти всю історію, а розказав із заячий хвостик! Доки не розкажеш все до кінця, навіть не сподівайся позбутися мене, Північанине.　

Відповів Сноррі:　

— Хай так. Знай і ти: радий я, що підеш зі мною. Вперше я в Кьонуґарді, і хоч трохи й вивчив мову, та навряд чи спроможуся як слід пояснити, чого хочу і кого шукаю. Відведи мене