Ірина Бондарчук - Принцеса тіней, Ірина Бондарчук

Рейвен ступив уперед, закриваючи її собою.

— Я більше не ховаюся.

Чоловік у плащі посміхнувся.

— Гарно. Тоді ти помреш на цей раз по-справжньому.

Темрява знову згустилася.

Але цього разу Еліана була готова.

Вона більше не дозволить їм забрати його.

Не цього разу.

Темрява навколо них ожила. Вона рухалася, як жива істота, обвиваючись навколо колон, спускаючись зі стелі, крадучись по підлозі, ніби мала власну свідомість.

Рейвен не відступив.

Еліана відчула, як його рука стиснула її долоню, передаючи тепло.

— Коли я скажу – біжи.

Вона заперечно похитала головою.

— Я не залишу тебе.

— Це не обговорюється.

Чоловік у чорному плащі посміхнувся.

— Я завжди захоплювався твоєю впертістю, Рейвене. Але ти маєш знати, що цього разу вона тобі не допоможе.

Рейвен з ненавистю поглянув на нього.

— Цього разу ти не зітреш мене з її пам’яті.

Чоловік розсміявся.

— Я зроблю більше, ніж це.

Він підняв руку, і темрява кинулася вперед.

Еліана відчула, як холод пронизав її наскрізь.

Тіні намагалися вирвати її з цієї реальності, знову знищити всі спогади, стерти її волю.

Але вона не була тією слабкою дівчиною, якою її вважали.

Вона розтиснула пальці і, перш ніж хтось встиг зупинити її, торкнулася грудей Рейвена.

— Ми разом.

Світ навколо вибухнув срібним сяйвом.

Темрява відступила.

Еліана опинилася у величезному залі, освітленому лише мерехтливими світляними сферами, що висіли в повітрі.

Перед нею стояв чоловік у чорному плащі.

Але цього разу він не був тінню.

Він був… реальним.

І вона вперше побачила його обличчя.

Холодні, загострені риси. Вуста, які ледь вигиналися у посмішці. Гострі, мов лезо, вилиці.

Але головне – його очі.

Золоті.

Точно такі, як у неї.

Вона завмерла.

— Ні… Це неможливо…

Чоловік схилив голову.

— Чому ж?

Вона відступила, її серце ледь не вирвалося з грудей.

— Хто ти?

Чоловік наблизився.

— Ти вже знаєш відповідь.

Вона хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі.

Тому що вона справді знала.

Глибоко всередині, завжди відчувала…

Чоловік у чорному плащі нахилився ближче, його голос був майже ніжним.

— Я той, чиє ім’я ти ніколи не повинна була знати.

Він простягнув руку до її обличчя, ніби хотів торкнутися її.

— Я – той, чию кров ти носиш у жилах.

Еліана завмерла.

Світ зупинився.

Вона ледь прошепотіла:

— Батько?

Чоловік у чорному плащі посміхнувся.

Світ завмер.

Еліана дивилася в золоті очі чоловіка, які були… такими ж, як її власні.

Це неможливо.

Це не могло бути правдою.

— Ні… — прошепотіла вона, відступаючи назад.

Чоловік у чорному плащі лише посміхнувся.

— Ти знаєш, що це правда.

Її серце билося так голосно, що здавалося, ось-ось розірве груди.

Батько?

Ні. Її батько був королем. Вона знала його з дитинства.

А цей чоловік був чужинцем.

Він був ворогом.

— Ти брешеш.

— Справді? — він нахилив голову, його погляд був майже зацікавленим. — Тоді скажи мені, принцесо, чому твій король так боявся правди?

Еліана стиснула кулаки.

— Мій батько… він…

— Не твій батько.

Її дихання перервалось.

— Ні. Це неправда. Це…

Але всередині неї щось тріснуло.

Вона згадала, як у дитинстві завжди відчувала себе… чужою.

Як її "батько" уникав розмов про її матір.

Як інколи вона ловила на собі дивні, насторожені погляди придворних, але ніколи не розуміла чому.

— Ти не повинна була народитися, Еліано.

Її очі розширилися.

— Ти була помилкою.

Вона різко відступила, її спина вдарилася об книжкову шафу.

— Ні. Замовкни.

— Вони хотіли тебе знищити ще при народженні, але твоя мати врятувала тебе. Вона заплатила за це власним життям.

— ЗАМОВКНИ!

Темрява довкола них здригнулася, наче від її крику.

Рейвен, що стояв осторонь, врешті вийшов вперед.

— Досить.

Чоловік у чорному поглянув на нього.

— А, ти ще тут? Як зворушливо. Захищаєш її, як завжди.

Рейвен напружився, його пальці стиснули руків’я меча.

— Ти використав її. Ти зруйнував її життя.

Чоловік зітхнув.

— Я лише забрав своє.

— Вона не твоя.

— Але вона моя кров.

Еліана більше не могла це слухати.

Вона відчула, як щось всередині неї виривається назовні — хвиля сили, якої вона раніше не знала.

Темрява в залі задрижала, мов відповідаючи на її гнів.

— Я не належу тобі.

Чоловік у чорному нахилив голову.

— Покажи мені, принцесо. Покажи, ким ти є насправді.

Вона вдихнула.

І вперше за все життя…

Вона відчула, що більше не боїться.

Темрява навколо завмерла, ніби чекаючи її рішення.

Еліана відчувала, як щось у ній змінюється. Вогонь обурення змішався з холодом усвідомлення.

Вона більше не була тією принцесою, яка жила в ілюзіях.

— Ти хочеш, щоб я стала тим, ким ти мене бачиш? — її голос був спокійним, але в ньому звучала загроза.