Ірина Бондарчук - Принцеса тіней, Ірина Бондарчук

Заборонене ім'я

Еліана стояла на балконі, її пальці ще пам’ятали дотик Рейвена. Він був реальним. Не привидом, не ілюзією – справжнім.

Але тепер вона знала більше.

Її батько боявся його.

Чому?

Рейвен знав відповідь, але не встиг її сказати. Він лише поглянув їй у очі і прошепотів:

"Вони заборонили навіть вимовляти моє ім’я."

Чому?

Що сталося тієї ночі, коли його стерли з її життя?

У королівському архіві зберігалися найдавніші книги, сувої та записи. Саме туди Еліана прямувала тієї ночі.

Її серце калатало, коли вона нишком пробиралася в темряві, тримаючи в руках крихітний ліхтарик.

Тіні довкола здавалися живими.

Щось у цьому місці було неправильним.

Вона згадала слова Рейвена:

"Їм вдалося знищити мене у цьому світі. Але не у твоєму серці."

Їй потрібно було знайти правду.

На полицях стояли книги, покриті пилом, сувої, яким сотні років.

Вона перебирала їх один за одним, шукаючи хоч якусь згадку про нього.

І ось – стара, майже розсипана книга з чорною обкладинкою.

Без назви.

Вона відкрила її, і серце завмерло.

На пожовклих сторінках було вирвано частину тексту.

Але деякі слова залишилися.

"…Рейвен, спадкоємець…"

"…таємний союз…"

"…порушена клятва…"

"…кров'ю підписаний вирок…"

"…і відтепер його ім’я заборонене."

Еліана здригнулася.

Його ім’я заборонили.

Але що це означало?

Хто він був насправді?

Раптом за її спиною пролунав шурхіт.

Вона різко обернулася, хапаючи кинджал, захований під плащем.

Темрява в глибині архіву здалася їй ще густішою.

— Хто тут?

Тиша.

І тоді…

— Ти не мала цього читати.

Вона відчула, як щось холодне торкнулося її шиї.

Гостре лезо.

Хтось стояв за нею, дихаючи в потилицю.

— Відпусти мене, — прошипіла вона.

— Що ти знайшла? — голос був низьким, чужим, і разом із тим… знайомим.

— Ти сам знаєш.

Тінь перед нею поворухнулася, і з темряви вийшов чоловік.

Високий, у чорному плащі. Його обличчя було сховане під каптуром.

Але коли він нахилився ближче, Еліана побачила його очі.

Золоті.

Вони палали в темряві, як вогонь.

— Ти не мала згадувати його ім’я, принцесо.

Еліана відчула, як холод пробіг по її шкірі.

— Хто ти?

Чоловік нахилив голову.

— Той, хто змусив його зникнути.

Вона відступила, але він не рухався.

— Чому ви забрали його?

— Бо він був єдиним, хто міг зруйнувати все, що ми створили.

Його голос був спокійним, майже ніжним.

Але за цими словами ховалася загроза.

— Ви зруйнували мої спогади, але не змогли стерти його з мого серця, — прошепотіла вона.

Чоловік посміхнувся.

— Ще не пізно.

Він підняв руку.

І в ту ж мить вона відчула, як щось затягує її у темряву.

Гострий біль пронизав її голову.

Наче сотні голосів почали кричати всередині неї.

— Забудь його.

— НІ!

Еліана з останніх сил схопила книгу, міцно стискаючи її в руках.

Її тіло хитнулося.

Вона більше не бачила кімнату архіву.

Лише темряву.

Темряву, яка намагалася поглинути її пам’ять.

Вона закричала.

І крізь цей крик почула лише одне ім’я.

Рейвен.

Десь далеко, у забутій частині замку, хлопець у чорному різко відкрив очі.

Його серце стислося.

— Вона пам’ятає.

 

Темрява стискала її свідомість, ніби намагалася поглинути кожен її спогад.

"Забудь його..."

Голос лунав у її голові, відлунюючи тисячею шепотів.

Еліана судомно вдихнула, намагаючись утримати єдине, що ще залишалося її власним.

Ім’я.

Рейвен.

Але як тільки вона намагалася вимовити його, різкий біль прорізав її розум.

Ніби гострі леза врізалися в її пам’ять, рвучи на шматки минуле.

— НІ! — закричала вона, але голос затих у бездонній темряві.

І тоді…

Крізь морок прорвався чужий голос.

— Не відпускай, Еліано.

Її серце завмерло.

Цей голос…

Рейвен.

Із залишком сили вона розплющила очі.

Перед нею був він.

Але не як привид.

Ані як спогад.

Він стояв у темряві, живий, справжній. Його очі світилися сріблом, а довге чорне волосся розвівав вітер.

Рейвен простягав до неї руку.

— Іди до мене.

Вона відчувала, як тіні тягнуть її назад, намагаючись вирвати з реальності.

Але вона знала правду.

Вона більше не була беззахисною.

Еліана кинулася вперед, хапаючи його руку.

Як тільки їхні пальці зімкнулися, усе навколо вибухнуло яскравим світлом.

Темрява завила, ніби поранений звір, і відступила.

А вона падала…

Прямо в обійми Рейвена.

Вона розплющила очі й різко вдихнула.

Вони були в архіві.

Рейвен тримав її в руках, його серце калатало так само швидко, як і її власне.

— Ти пам’ятаєш мене.

Еліана торкнулася його обличчя, ніби боячись, що він зникне.

— Я ніколи не забувала. Ви змусили мене забути.

Він стиснув її пальці.

— Я більше не дозволю їм забрати тебе.

Але перш ніж вона змогла відповісти, холодний голос порушив їхню мить.

— Запізно.

Еліана різко обернулася.

Той самий чоловік у чорному плащі стояв на порозі архіву.

Золоті очі палали люттю.

— Ви обоє зробили фатальну помилку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍