Джордж Мартін - Танок драконів

чом не взяти й третю? От тільки де нам жити? — він постарався мило всміхнутися — наскільки це можливо для людини, в якої тільки половина носа лишилася.— Маю небогу в Сонцесписі, я тобі не казав? З Мірселлою я міг би наробити чимало капостей у Дорні. Міг би влаштувати війну між небогою і небожем, ото була б кумедія.

Праля повісила одну з сорочок Іліріо: тканини вистачило б на ціле вітрило.

— Так, твоя правда: мені повинно бути соромно за такі лихі думки. Ліпше вже їхати на Стіну. Кажуть, коли чоловік долучається до Нічної варти, прощаються всі його злочини. От тільки боюся, мені не дозволять взяти з собою тебе, любцю. Не беруть у Варту солоденьких веснянкуватих жіночок, щоб гріли ліжко уночі,— там тільки холодні вітри, солона тріска й дешеве пиво. Як гадаєте, міледі, у чорному я здаватимуся вищим? — він знову наповнив кубок.— То що скажете? Північ чи південь? Мені спокутувати старі гріхи чи нові починати коїти?

Праля кинула на нього останній погляд, підхопила кошик і пішла геть. «Не вдається мені жінку надовго втримати,— подумав Тиріон. Карафа непомітно спорожніла.— Мабуть, подибаю я назад у льох». Але від міцновина в голові крутилося, а сходи в льох дуже круті.

— І куди діваються повії? — запитав Тиріон у білизни, яка виляскувала на мотузці. Мабуть, слід було у пралі запитати. «Я не натякаю, що ти повія, дорогенька, та ти, може, знаєш, куди вони діваються». Але краще б він у батька запитав. «А куди діваються повії?» — сказав лорд Тайвін. «А вона мене кохала,— подумав Тиріон.— Вона, хуторяночка, покохала мене й побралася зі мною, довірилася мені».

Порожня карафа вислизнула з пальців і покотилася через двір. Тиріон підвівся з лавки й кинувся її наздоганяти. Нахилившись, він побачив якісь гриби, що росли зі щілини в потрісканих кахлях. Згори білі в крапочку, вони мали темні як кров пластинки. Карлик зірвав одного гриба й понюхав. «Смачні,— подумав він,— і смертельні».

Грибів було сім. Може, це Семеро намагаються йому щось сказати. Він зібрав усі, обережно загорнув у зняту з мотузки рукавичку й заховав у кишеню. Від докладених зусиль у нього запаморочилось у голові, отож він заповз на лавицю, скрутився калачиком і заплющив очі.

Прокинувся він знов у спальні, потопаючи в гусячій перині, а за плече його трусила білява дівчина.

— Мілорде,— промовляла вона,— купіль готова. Магістр Іліріо за годину чекає на вас за столом.

Тиріон сів, спираючись на подушки й підтримуючи голову руками.

— Я сплю — чи ти справді розмовляєш загальною мовою?

— Справді, мілорде. Мене купили розважати короля.

Блакитноока й білява, вона була тоненька, як верба.

— Понад сумнів, ти його добре розважала. Мені потрібен кубок вина.

Вона подала йому вина.

— Магістр Іліріо сказав, що я маю терти вам спину та гріти постіль. Моє ім’я...

— ...мене не цікавить. Ти не знаєш, куди діваються повії?

— Повії продаються за гроші,— почервоніла вона.

— Або за коштовності, сукні, замки. Але куди вони діваються?

Дівчина не розуміла питання.

— Це загадка, м’лорде? Я не вмію розгадувати загадки. Ви скажете мені відповідь?

«Ні,— подумав Тиріон,— я сам терпіти не можу загадок».

— Нічого я тобі не казатиму. І ти мені зроби таку саму ласку.

«Мене в тобі цікавить єдине — те, що в тебе між ногами»,— мало не промовив він. Слова вже крутилися на язиці, але чомусь не зірвалися з вуст. «Вона не Шей,— сказав собі карлик,— а просто дурненька мала, яка вважає, що я граюся в загадки». Якщо по правді, то навіть її піхва не так уже його й цікавила. «Я чи то хворий, чи то мертвий».

— Ти щось казала про купіль? Не варто змушувати великого сироторгівця чекати.

В купелі дівчина помила йому ноги, потерла спину й розчесала волосся. Потім натерла йому литки ароматними мастями, щоб притлумити біль, і знову вдягнула його в хлоп’ячий одяг, що відгонив цвіллю: в бордові бриджі та блакитний оксамитовий камзол зі злототканою підбивкою.

— Я потрібна буду мілорду по вечері? — запитала дівчина, зашнуровуючи Тиріону чоботи.

— Ні. Годі з мене жінок.

Повій.

Йому не сподобалося, як легко дівчина витримала таке розчарування.

— Якщо мілорд хоче хлопчика, я приведу, і він чекатиме на вас у ліжку.

«Мілорд хоче свою дружину. Мілорд хоче дівчину на ім’я Тиша».

— Тільки якщо він знає, куди діваються повії.

Дівчина стиснула вуста. «Я їй огидний,— збагнув він,— проте не більше, ніж я огидний сам собі». Те, що в його ліжку побувало чимало жінок, які дивитися на нього не могли, Тиріон Ланістер не сумнівався, та вони принаймні вдавали, що він їм подобається. «Трішки щирої ненависті освіжає, як терпке вино після занадто солодкого».

— Може, я ще передумаю,— мовив Тиріон.— Чекай на мене в ліжку. Голяка, будь ласка, бо я буду надто п’яний, щоб вовтузитися з одягом. Якщо триматимеш рота стуленим, а ноги розсунутими, все в нас буде чудово.

Він кинув на неї зизий погляд, сподіваючись побачити у відповідь переляк, але побачив тільки гидливість. «Ніхто карликів не боїться». Навіть лорд Тайвін не боявся, хоча Тиріон тримав у руках арбалет.

— А ти стогнеш, коли тебе порають? — запитав він у «грілки».

— Якщо вам це приємно, м’лорде.

— Може, мілорду буде приємно тебе задушити. Так я вчинив з останньою своєю повією. Як гадаєш: твій хазяїн не заперечуватиме? Та певно, що ні. В нього сотня таких, як ти, зате нема жодного, як я.

Коли він посміхнувся цього разу, то нарешті побачив бажаний страх.

Іліріо напівлежав на м’якій канапі, швидко під’їдаючи з дерев’яної мисочки гострий перець і перлисту цибульку. На чолі висіли краплі поту, а над круглими щоками поблискували поросячі очиці. На руках з кожним рухом танцювали коштовності: онікс і опал, тигрове око і турмалін, рубін, аметист, сапфір і смарагд, гагат, нефрит, чорний діамант і зелена перлина. «З цих каблучок я міг би років п’ять прожити,— подумав Тиріон,— тільки їх рубати разом з пальцями довелося б».

— Сідайте, мій маленький друже,— помахав рукою Іліріо, запрошуючи його.

Карлик виліз на крісло. Воно було для нього явно завелике — м’який трон, призначений для чималих магістрових сідниць, на товстих надійних ніжках, щоб витримати таку вагу. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, але в особняку Іліріо Мопатиса ця диспропорційність набула гротескних розмірів. «Я