Страгозорый - Небезпека у лісі! {червоні сни}, Страгозорый

— Слухай, тебе тут взагалі не повинно було бути. - Мовив я, дивлячись на Мірарду, і та запитально подивилась на мене. - Це місце не для таких, як ти. Це - справжнє пекло.

     У очах дівчини з'явився жах, який вона спробувала сховати десь у глибині своїх сірих очей. Вона хитнула головою, наче намагаючись позбавити себе думок про те, що зараз у такому поганому місці хоча б на деякийсь час. Але схоже, це вийшло доволі погано, бо в її очах все ще була невеличка частина страху.

— Дякую, що врятував. - Тихо мовила вона, коли нарешті зрозуміла, що все це насправді. - Я вже гадала, вони нас вб'ють...

— Ну, зі мною точно ніхто нікого вбивати не буде. Добре, тепер давай трохи відпочинемо, а потім продовжимо шлях. Тільки на вулицю не виходь, добре? - Мірарда кивнула.

    Коли дівчина вже заснула, я підійшов до невеликого дзеркала, почав розглядати себе.

   У формі демона я мав сіру луску й доволі масивне тіло, хоча й до мого нового «положення» я був не таким вже й малим. Може, товста луска і була для когось світло-сірою, але до цього статусу вона, як на мій погляд, не дотягувала. По тілу йшли темно-червоні полоси. Навіть у цій формі я не загубив три свої хвости, але тут вони були зроблені по більшій частині з кісток якихось тварин.

    У своїй звичайній формі я мав чорну, наче ніч луску. Але живіт, нижня частина моєї шиї, роги й деякі ділянки моєї луски були жовтими. Одне око було повністю жовтим, інше сірим. Як і у Мірарди. 

    У мене не було до цього часу нормально роздивитися себе. Тому майже весь час я думав, що уся моя луска у звичайній формі чорна. Не думав, що вона ще й жовта, як у матері.

    Звісно, я не був прям дуже схожий на свою мати, яка була по більшій своїй частині схожа на осу, якій вкололи якусь дич і вона стала схожою на дракона як по строю тіла, так і по розмірам. Але все ж, щось в цьому було.

     Я подивився знову на сплячу Мірарду. Вона мала такого ж кольору очі, як і в мене праве око. Так, це могло бути звичайне явище. Все ж, у багатьох гібридів приблизно такого ж кольору очі, як і в мене. Але тут ніяких подібних явищ не було. Я бачив, що нащі очі були дуже схожі, й так просто на звичайну випадковість це списати було неможливо.

     Тут явно щось не так. Вона точно повинна бути якось пов'язана зі мною. Але як? Вона не може бути моєю справжньою матір'ю. Тягар сам казав, що моя мати колись закохалась в Озіра. Тут усе ще більш-менш зрозуміло.

     Гадаю, Тягар би сказав щось про мою мати. Хоч щось. Знаю я таких. Кажуть щось в таємниці, залишають якісь підказки, ведуть до правди як голуба до великого шматка хліба по невеличких шматочках. Такі часто граються зі звичайними - принаймні на той момент, - гібридами.

   Може, він хотів, щоб я сам здогадався? Чи може, він і сам нічого не казав, і я зараз просто себе накручую? Та ні, повинен був знати. Зазвичай ті, хто живе більше за звичайних гібридів і так просто не вмирає, знає набагато більше. Особливо про тих, кого збирається в майбутньому переслідувати.

    Чорт, як це все важко. Я не знаю, у що мені зараз варто вірити - в те, що Тягар хоч щось знав, але вирішив нічого не казати або просто не встиг, або в те, що Тягар теж нічого не знав, і дуже схожий колір очей - усього лише звичайний збіг.

..

..

..

..

..

— Слухай, ти пам'ятаєш, як потрапила сюди? - Тихо запитав я, коли Мірарда прокинулись а я повернувшись з полювання, приніс нам на сніданок доволі багато їжі. - Ти повинна пам'ятати хоч щось. - Мовив я, дивлячись уважно на неї й на декілька секунд перестаючт їсти.

    Якийсь час дівчина сиділа, згадуючи. Потім кота зітхнувши, почала:

— Ну дивись. Спочатку я була у світі людей.

— Цього не може бути. Світу людей не існує. Усі про це кажуть, запитай будь в кого. Може, тобі примарилося це колись уві сні, і ти вважаєш, що це відбулося насправді?

— Але ж...

— Не знаю, що ти там бачила, але будь ласка, скажи мені правду. - Обірвав я її.

— Я кажу тобі правду. Я прийшла сюди зі світу людей. Дивись. - Вона дістала щось зі своєї сумки, яка досі висіла на її поясі ще з самого початку. Схоже, дівчина ніколи не знімала її.

    Як виявилось, це були якісь фото. Людські фото. Звідки вона їх дістала тут? 

     Мірарда простягнула мені одну фотографію. Я обережно взяв її та почав розглядати. Навіть не дивлячись на те, що фото було малим, я все ж міг роздивитися, що на ній було намальовано.

    Та сама пара, яку я бачив минулого разу уві сні. Поряд - якраз посередині, - стояв їх ще маленький син десь десяти років по людським міркам. У нього було світле волосся, як у матері, але загострене обличчя і зелені очі, як у батька. Що ж, я міг з упевненістю сказати, що це точно їх дитина і що ніхто одне одному не зраджував.

— І що? - Ледь зміг відірвати погляд від картинки. 

— Це моя людська сім'я. - Мовила дівчина, але фото поки що не поспішала забирати, наче сподівалась, що я завдяки цьому зможу ще щось згадати. - Я, мій чоловік Тимур і син Незкор.

     Незкор. Незкор, Незкор...

     Прокручую це ім'я декілька разів подумки. Теж дивне ім'я, схоже на ім'я Мірарди по стилю. Воно мені щось нагадує, але я не можу нормально нічого згадати. У голові лиш з'являються помаранчеві, коли я згадував це ім'я, не більше.

— Що ж, добре. Гадаю, нам вже час іти. - Мовив я, передаючи фото дівчині.

    На секунду мені здалось, що Мірарда трохи засумувала, зрозумівши, що якийсь її план не спрацював. Якщо, звісно, цей план взагалі був. Встав з-за столу і відкрив портал. На цей раз дівчину за собою не тягнув, а дозволив першою пройти у звичайний світ смертних.