Марина Павленко - Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

мокрим рядном. – Уже й стукачів за собою тягаєш! Стоп, – це вже до дівчинки. – Ти начебто Вадова подружка? Тоді все окейно: свої люди! Може, щось маєш на продаж? Я у Вада на днях негаліме намисто купив, ще й задешево! Вішає локшину, ніби знайшов! Ось, дивіться і вчіться! Гнила вишня – найцінніший колір!

І виклав… Софійчині коралі!!!

Від несподіванки мало не крикнула: "Мої!" Хоч тоді, мабуть, її просто виставили б на вулицю. Оце так! Отже, Сашко не винен? Вад? Кулаківський? От тобі й Вадим – дим!..

– О, моя тітка хоче саме таких! – якомога спокійніше мовив Сашко. – І що в них гарного? Коли справді надумає, то яку ціну казати?

Тип заправив стільки, що в дітей відняло мову.

Тому сиділи мовчки, слухали інструктаж і споглядали зразки. Домовилися зустрітися завтра о цій же порі.

– До завтра, будь ласка, того намиста не продавайте: попитаю тітку! – мовив Сашко.

– Тільки заради тебе! – реготнув тип.

Ішли мовчки. Гнітило кожного своє.

– Шкода, що не маю таких грошей, бо не вагався б! – порушив мовчанку Сашко. – Це якби твоя Сніжана погодилась…

Ні, тітоньці не хочу поки що нічого відкривати! Схоже, з весіллям таки варто не поспішати! Може, в батьків…

– А… Що це там у тебе за друг Вад? – нарешті видавив хлопець.

– А, Вадим? Однокласник, який там друг! – запалала від сорому.

То це він тоді коралі ховав до шухляди! То це тому зблід, коли її побачив! То он за які ліві гроші частував Ірку морозивом! Та ще їй, Софійці, хотів купити і відкупитись! А вона, дурепа-розтелепа, понамріювала собі!!!

– Дякую, Сашку. І… вибач мені, будь ласка!

– За що? – здивовано звів брови той.

Малофонтанна, три. Сюди прилетіла, щойно попрощалась із Сашком. У душі клекотіла буря, а зайти не було відваги. Що скаже? Як доведе?

– Ти до мене? – почулось позаду Вадимове.

– Нащо вкрав моє намисто?!

– Овва! Он ми якої! – наїжачився хлопець. – Так, украв. Сорі, сорі, сорі! Легко тобі, чистенькій, судити. А врубайся в мою ситуейшен! Прикинь: бабки у мене – є! Якого дідька красти? А тягне мене! Щось наче вело за тобою, коли – пам'ятаєш? – гуляла зі своєю малявкою. Щось підбивало підглянути, як ти зняла коралі й поклала до кишені. Потім, уже біля твоєї нори… Ти до малявки сю-сю, щось там упало в тебе, а я – до коралів. Уже на таких штуках руку набив! Ти ще тоді мене засікла, вловлюєш? Ну, думаю, гайки, застукала! Аж ні: ти хоч би хни!

– Але ж продавати?!.

Вадим нервово розкурив цигарку.

– Облом же тобі його вертати! Думаєш, легко було? Ще невідомо, хто більше страждав! Он і морозиво тоді в парку… Чому хотів тобі купити? Якби отут, – показав на серце, – не пекло, і не подумав би! Не я краду – прокляття моє краде! Тобі одній, прикинь, звірився! І бабки чесно віддав би, та, як на зло, всі у ділі. Може, колись…

Леле, зізнався! Як гарно все пояснив! Як тонко передав почування! Який же він… Софійчині докори розтанули, як дим. Вадим – дим! Тільки щемлива жалість… Ні, вона таки звільнить Кулаківського від прокляття!

Удома на Софійку чекав ще один візит. Приїхала бабуся: допомогти в підготовці до післязавтрашнього весілля. Хоч як любила її онучка, та наразі вже не мала сил на розпитування чи на розказування.

"От сьогодні вже й четвер: завтра, завтра, не тепер!" – продекламувала із давньої бабусиної лічилки й упала в ліжко.

11. Щедрий вечір, добрий вечір

З вікна пробивалося скупе світло, у печі спалахував вогонь. За столом, щедро заставленим наїдками, сиділи двоє: Гордій Кулаківський і добряче підпилий розімлілий незнайомець.

– Не часто доводиться тобі, сіромо, таких дорогих вин куштувати? – хитро спитав перший.

– М-м-м… – не спромігся на більше незнайомець.

– Бо що ти маєш? Нічого!

– Як нічого? Та я… я – дворянин!!!

– Дворянин? А хата – під соломою?

– Та мені… мені… Ще з часів польського короля моїм предкам – козакам, котрі розбитніші, вислужились, – жалувано! Ось і документи! – Незнайомець дістав із нагрудної кишені торбинку. – Тут – усіхні! Пропадуть хіба разом зі мною! Довірили ж бо!

– Кажеш, довірили? – підозріливо перепитав Кулаківський.

– Та ось же, як на духу. Обираємо тебе, кажуть, нашим старостою, старостою наших дворянських зборів! Пред… пред-во-ди-те-лем!

– Таки всі? – Кулаківський підлив гостеві до шкалика.

– Як один! – Незнайомець хвацько вихилив наступну порцію. – Як один, кажу: і Жуки, й Пашки, і їжаки, і Дулі, й Старосвітські!.. Достойнішого за тебе, кажуть, серед нас не знайдемо!

Софійка впріла, скинула шубку й пересіла на ослінчик під мисником, подалі в темінь.

– Ге! І чим же ти такий достойний? – хитро мружив жовті очі Кулаківський.

– Як чим? Та всім, куди не глянь! І поля маю найбільше, і коней найкращих, і з нечистим ніколи не водився, і…

– …і прізвище мужицьке – Міщенко!..

– Не мужицьке, а городянське. Міщенко – міщух значить! А ти ж сам – Кулак, Кулаком і був, а на шляхтянці оженився – вже й Кулаківський!..

– І що, скажеш ти їм: узавтра збори – і всі прийдуть на збори?

– Прийдуть, аякже!

– А скажеш: завтра повісьтесь – усі повісяться?

– Та хоч до Сибіру! З жінками й дітьми! Міщенко сказав!.. П'ємо ж за з-здоров'я пані Кулаківської!