Арундаті Рой - Бог Дрібниць

уваги, сад занепадав. Полишений напризволяще, він зробився сучкуватий і дикий, наче цирк, де тварини позабували свої фокуси. Бур’ян, прозваний у народі «комуністичним зіллям» (бо у Кералі він процвітав так само, як комуністична ідеологія), заглушив екзотичніші рослини. Тільки лози знай росли й росли, немов нігті на покійнику. В’юнкі рослини крізь ніздрі пробралися рожевим гіпсовим гномам у порожні голови і цвіли там; обличчя гномів при цьому мали такий вираз, ніби вони чи то здивовані, чи то зараз чхнуть.

Причиною такої раптової, безцеремонної відставки стала нова любов. На даху Аєменемського Дому Крихітка-кочамма встановила «тарілку» і тепер, не виходячи зі своєї вітальні, завдяки супутниковому телебаченню владарювала над світом. З причин, які не складно пояснити, це ввело Крихітку-кочамму у стан якогось неймовірного збудження. Причому не поступово, а буквально за один вечір. Білявки, війни, голод, футбол, секс, музика, державні перевороти — все це прибуло одним потягом і висипало на перон одним великим гуртом, який в одному готелі й оселився. І тепер в Аєменемі, де колись найгучнішим звуком був мелодійний клаксон автобуса, можна було, наче служку, викликати до себе хоч війну чи голод, хоч якусь мальовничу різанину, хоч Білла Клінтона. Тож доки декоративний сад чахнув і гинув, Крихітка-кочамма стежила за іграми американської НБА, одноденними змаганнями з крикету та всіма тенісними турнірами серії «Ґранд Слем». У будні вона дивилася «Зухвалих та вродливих» і «Санта-Барбару», де тендітні білявки з нафарбованими губами і штивним від лаку волоссям зваблювали андроїдів та обороняли свої сексуальні імперії. Крихітці-кочаммі припало до душі їхнє мерехтливе вбрання і дотепна, стервозна манера висловлюватися. Впродовж дня їй пригадувалися окремі, часом зовсім не пов’язані між собою уривки їхніх розмов, і вона тихенько хихотіла з утіхи.

Кухарка Кочу-Марія ще й досі носила товсті золоті сережки, які безнадійно деформували мочки вух. Вона захоплювалася американським борцівським шоу «Реслманія», де брутально тлумили один одного одягнені у смугасті леґінси з лайкри Галк Гоґан і Містер Перфект; шиї у них були явно товстіші за голови. Кочу-Марія сміялася, і її сміх віддавав іноді ледь помітною жорстокістю, як то буває у маленьких дітей.

Цілі дні просиджували вони тепер у вітальні, Крихітка-кочамма у «плантаторському» кріслі з довгими підлокітниками або у шезлонгу (залежно, у якому стані були її ноги), Кочу-Марія — на підлозі поруч (перемикаючи, щойно траплялася нагода, з каналу на канал), замкнені разом у гамірній телевізійній тиші. Одна з волоссям сивим, аж білим, наче сніг, інша — з вугільно-чорним, фарбованим. Вони брали участь в усіх конкурсах, користувалися всіма розрекламованими знижками і двічі навіть вигравали призи — майку і термос, які Крихітка-кочамма тримала під замком у креденсі.

Аєменемський Дім Крихітка-кочамма любила і дбайливо берегла меблі та майно, що їх успадкувала, переживши всіх решта. Скрипку Маммачі і підставку для неї, креденси з Уті, ажурні пластмасові стільці, делійські ліжка, віденський туалетний столик з потрісканими ручками зі слонової кістки на шухлядках. Обідній стіл з рожевого дерева, який зробив Велюта.

Її лякали програми Бі-бі-сі про голод та війни, на які вона часом натрапляла, перемикаючи канали. Давній страх перед революцією і небезпекою поширення марксизму-ленінізму повертався у вигляді свіжих телевізійних тривог, пов’язаних із тим, що зневірених та знедолених людей ставало дедалі більше. Етнічні чистки, голод і геноцид вона вважала безпосередньою загрозою для свого майна.

Двері та вікна у домі Крихітка-кочамма тримала на замку і відчиняла тільки за потреби. Вікнами користувалася лише у кількох чітко окреслених випадках. Щоб дихнути свіжим повітрям. Заплатити за молоко. Випустити заблукану осу (за нею з рушником в руках мала ганятися Кочу-Марія).

Замикала Крихітка-кочамма навіть свій сумний холодильник, на якому вже де-не-де пооблущувалася фарба; тримала там тижневий запас булочок з кремом, що їх Кочу-Марія привозила з пекарні «Бестбейкері» в Коттаямі. І дві пляшки рисового відвару, який пила замість води. На поличці під термостатом зберігалися рештки обіднього сервізу Маммачі, порцелянового з синім китайським візерунком.

У відділення для сиру і масла Крихітка-кочамма запхала з десяток пляшечок інсуліну, які привезла їй Рахель. Мала-бо підозру, що в ці непевні часи навіть найбезневин-ніший з вигляду перехожий може виявитися ласим до чужої порцеляни, одержимим любителем булочок з кремом чи злодійкуватим діабетиком, який никає Аєменемом у пошуках імпортного інсуліну.

Не довіряла Крихітка-кочамма навіть близнюкам. Вважала їх здатними на що завгодно. Взагалі на що завгодно. Вони могли б украсти й те, що самі подарували, припустила вона, і її боляче шпигнула думка, що ось вони знов уявляються їй одним цілим. Наче й не було всіх цих років. Рішуче налаштована не дати минулому жодного шансу на повернення, вона тут-таки змінила формулювання. Вона. Вона могла б украсти те, що сама подарувала.

Крихітка-кочамма зиркнула на Рахель, яка стояла біля столу, і їй упала в око та сама зловісна скрадливість, та сама здатність зберігати повний спокій і тишу, які, схоже, досконало опанував Еста. Рахелин спокій аж трохи її настрашив.

— То які в тебе плани? — запитала вона; голос її звучав різко і трохи тремтів. — На скільки залишаєшся? Вже вирішила?

Рахель спробувала щось сказати, але відповідь виходила якась зазубрена. Ніби шматок бляхи. Тож вона підійшла до вікна і відчинила його. Щоб дихнути свіжим повітрям.

— Не забудь потім замкнути, — нагадала Крихітка-кочамма і зачинила своє обличчя, наче креденс.

Ріки з вікна більше не було видно.

Колись видно було, доки Маммачі не поставила на задній веранді перші в Аєменемі розсувні двері зі складними стулками. Олійні портрети преподобного Е. Джона Іпе й Алеюті Аммачі (Естиних і Рахелиних дідуся з бабусею [вочевидь, йдеться про прадідуся з прабабусею. — Прим. верстальника]) забрали тоді із задньої веранди і перенесли на передню.

Там вони й висіли, Благословенний Малюк з дружиною, обабіч набитої тирсою буйволячої голови.

Тепер преподобний Іпе посміхався своєю самовпевненою прабатьківською посмішкою не до ріки, а до дороги.

В очах у Алеюті Аммачі було радше вагання. Ніби вона хотіла обернутися, але не могла. Либонь, покинути ріку їй було не так легко. Її погляд був спрямований у тому ж напрямку, що й чоловіків, а от серце дивилося куди-інде. Важкі й тьмяні золоті сережки кунукку (свідчення доброти Благословенного Малюка) розтягнули їй мочки і звисали До самих плечей.

Через отвори у вухах можна було побачити гарячу ріку і темні дерева, що хилилися над нею. І рибалок у човнах. І рибу.

Хоч із дому ріки більше не було видно, її відчуття Аєменемський Дім зберігав ще й досі — десь так, як морська мушля зберігає відчуття моря.

Таке