Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

Ми маємо одружитися. Я. І Король Ельфів. Цього просто не може бути!
- Коли? - мені вдалося вичавити з себе одне єдине слово.
- Негайно. З цією справою не можна зволікати, - каже головний Хранитель.
Моя увага зміщується з Хранителя на того, хто стоїть поруч із ним - мого батька. Він був надзвичайно блідий, а очі гарячково виблискували. Груди стиснуло так, що я стала задихатися, захлинаючись емоціями, сильнішими, ніж сльози.
Тато не зводив з мене очей і моментально вловив мій стан і кинувся до мене. Але не встиг обійняти мене, як на його шляху постав Король Ельфів. Здавалося, він був спокійний і розслаблений, але це нікого не обдурило - всім було зрозуміло, що ельф готовий завдати удару.
- Моїй доньці погано, - крізь стиснуті зуби вимовив батько. - Чи Ви збираєтеся тягнути під вінець непритомну наречену?
Дуже неочікувано ельф відреагував на його слова. Він повернувся до мене обличчям так швидко, що навколо нас став клубочитися морок, з якого в різні боки вилітали блискавки. Мить - і його прохолодні пальці лягають мені на скроні, зариваючись у волосся. Я відчуваю, як під ними поколює шкіра, немов по ній біжать тисячі іскорок. Ще мить - і мені, справді, стало легше дихати.
- Дякую, Король, - встигла прошепотіти я за мить до того, як він підхопив мене на руки.
- Але... - починаю я слабо чинити опір.
- У нас немає часу, - з хрипом каже король. - Той факт, що я зміг прибути сюди і застосувати дику магію, лише доводить, що кордони між нашими світами стоншуються. І, дозвольте вас запевнити, жодна людина не виживе, якщо ця межа зникне.
Я відчайдушно шукаю в очах Короля хоч відблиск доброти чи ніжності. Але все, що я бачу, - це лише тверда рішучість. Цікаво, він витримує все це тільки завдяки силі волі? Що він приховує за своєю ідеальною зовнішністю? Його обличчя складається суцільно з чітких кутів - квадратне, трохи подовжене підборіддя, високі вилиці, очі, зовнішні куточки яких підняті вгору, брови-стріли, і губи... Губи, які я б назвала прекрасними, якби вони вміли посміхатися.
 А може, він нічого не приховує і просто є істотою, народженою з каменю і магії?
- Боюся, ми не встигнемо дістатися мого світу. Ми здійснимо обряд зараз, у каплиці Хранителів,- каже він і прямує до каплиці.
Хранителі поспішно біжать попереду нас, позаду слідує мовчазний, приголомшений тим, що відбувається, натовп моїх земляків. Я шукаю в натовпі свою матір, але ніяк не можу її знайти. У міру того, як ми рухаємося, уздовж вузької доріжки виростають кущі та дерева, створені магією. Їхнє листя здається прозорим і тихо дзвенить на вітрі, наче кришталеві друзки.  Я вивертаюся, і з-за плеча ельфа зустрічаюся очима з батьком. Його губи стиснуті в жорстку лінію. Він нічого не говорить. Мабуть, не тому, що не може знайти слів, а тому, що в нього на це немає сил.
Він знає, що цей шлюб має бути укладений незважаючи на те, хочемо ми цього, чи ні. Так само, як розумію і я, що вибору в нас немає.
Біля високих дверей Храму хранителі зупиняються. Головний Хранитель, низько вклоняючись, звертається до Короля:
- Ваша Високість... Королева Ельфів повинна своїми власними ногами переступити поріг Храму. Обряд не здійсниться, якщо вона не зробить цього добровільно.
Тільки після цих слів пронизливі очі ельфа звертаються до мене. Він ніби запитує мене поглядом - чи розумію я, що буде, якщо я відмовлюся увійти до Храму?
Напевно, розумію. Як розумію і те, що від моєї волі зараз залежить доля не тільки мого народу, а й світу ельфів. І що він готовий зробити заради того, щоб я дала свою згоду?
- Я хочу, щоб Ви мені де в чому присягнулися... - прошепотіла і після короткої паузи додала: - Мій Король.
У його очах, здавалося, майнула блискавка. А він точно - ельф? Чи може, виплодок якогось набагато похмурішого світу?
 - І що ж це за обіцянка... Моя Королева? - так само пошепки запитав він.
- Я хочу, щоб ви пообіцяли, що захищатимете мене у своєму світі...
Ух ти, здається, я здивувала його.
- Навіть перед своїми батьками. Навіть якщо я буду не права.
Він хвилину свердлив мене своїм нелюдським поглядом. А потім куточки його губ затремтіли... Отже, він все-таки вміє посміхатися.
- Але тільки якщо Ви теж дещо пообіцяєте мені.
Я здивовано втупилася на нього, не помічаючи, що навіть рота прочинила від подиву.
- І що ж... Я... повинна пообіцяти Вам?
- Я захищатиму Вас завжди, скрізь і перед усіма. Але якщо при цьому я вважатиму, що моя Королева буде не права, я покараю її. Наодинці. І моя Королева прийме покарання не нарікаючи.
Йой.
Ну, гаразд.
- Добре, обіцяю... не нарікаючи.
- Тоді я клянуся захищати мою Катріель завжди, скрізь і перед усіма.
- Дякую, мій Король. А можна ще одне прохання?
Його погляд знову спалахнув. Дивно, що люди, які оточували нас і марно прислухалися до нашого шепоту, при цьому здригнулися. Невже ніхто не бачить, що це він не злиться? А його всього лише забавляє наша розмова?
- Я хочу обійняти свою маму.
- Маму? - явно здивувався Король.
А що тут такого? Можливо, я більше ніколи не побачу своїх батьків... І так мені стало шкода себе, що я уривчасто зітхнула, стримуючи готові пролитися сльози і боляче прикусила губу.
Ельф тут же перевів погляд на мої губи. Я бачила, як потемнів його погляд. Тепер-то вже він точно не веселиться. Невже мені заборонено попрощатися з тими, кого я люблю?
- Звичайно, моя Королева.
Не опускаючи мене на землю, ельф розвернувся спиною до Храму, обличчям до міста.
- Ми хочемо обійняти маму, - спокійно вимовив він.
Хоч він і говорив тихо, не напружуючись, впевнена, що його голос почули навіть на задвірках натовпу. Кришталеві лиски чарівних дерев зашелестіли, задзвеніли. Фалькорці зашуміли, натовп сколихнувся і тут же розступився перед моєю мамою. Моє серце обливалося кров'ю, коли я бачила, як важко дається їй кожен крок, з яким відчаєм вона дивиться на мене.
Ельф опустив мене на землю, коли мама подолала половину шляху, і не став заважати мені, коли я кинулася до неї на шию.
- Мамо! - шепотіла я. - Я так люблю тебе.
- Дівчинка моя, - всипала вона моє обличчя поцілунками, - і я люблю тебе. Будь сильною, моя Катаріно. Ти тепер - Королева. І пам'ятай, твій ельф усього лише чоловік. Якщо ти будеш ніжною з ним, він обов'язково згадає про це, будь він хоч тричі король.
Після маминих обіймів я потрапила в руки тата.
- Крихітко, будь щаслива, - напучував він мене, витираючи рукавом туніки сльози. - Бачить бог, у нашому містечку ти найдостойніша з дівчат, які заслуговують на титул Королеви. Будь сильною, дитя моє. І не забувай про нас.
І тільки попрощавшись із батьками, я повернулася до ельфа, який незворушно стояв за кілька метрів від нас. Його шкіра здавалася сріблястою у світлі зростаючого місяця, волосся - нереально блакитним. А очі... пронизливими і чорними. У них більше не залишилося ані натяку на блакитне світло.
Я повільно пішла назустріч йому, знаючи, що мої батьки проводжають мене поглядом, тужливо обійнявшись серед мовчазного натовпу переляканих городян.
Місяць світив просто над головою Короля, і від цього він здавався неприродно великим і грізним. Коли я була за кілька кроків від нього, він зробив крок назустріч і простягнув долоню. Я боязко вклала в неї свої тремтячі пальці.
Вона була холодною, його долоня. Немов він щойно вийняв її з крижаної води і швидко висушив на вогкому вітрі. І від цього мені ставало ще страшніше, ніж якихось півгодини тому. У мене немає вибору. У мене немає дороги назад. Тільки вперед - у Храм, у який боялися ступати прості громадяни навіть удень, у світ ельфів, з якого ніхто не повертався. І навіть те, що чим довше мої пальці лежали в його руці, тим сильніше поколювало, нагрівалося те місце, де наші тіла стикалися, не гріло моє перелякане, майже завмерле сердечко.
- Дихай, моя Королева, - сказав ельф, тільки-но ми переступили поріг храму, - я не хочу привезти до свого палацу завмерлу статую.
- Якщо Ви будете мене лякати, то саме так і буде, мій Королю, - огризнулася я раніше, ніж встигла подумати.
Місце нашого зіткнення ніби вибухнуло тисячами жарких іскорок.
«Ну, хоч цей феєрверк мене зігріє», - встигла подумати я. А за мить почула тихий, але напрочуд оксамитовий і мелодійний сміх. Я навіть головою в різні боки почала крутити, не відразу зрозумівши, звідки цей звук лунає. А коли, нарешті, обернулася до Короля Ельфів, то ледь не перечепилася, побачивши на його губах не просто посмішку, а роззявлений від сміху рот.
Та годі!
Не тільки я здивувалася такому диву. Помічник Хранителя від несподіванки розлив єлей, та ще й на мою вже бувалу сукню. Сам же Хранитель мало не відірвав сторінку величезного фоліанта, який він поспіхом гортав на вівтарі.
Навіть місячне світло пробилося крізь вітраж за спиною Головного Хранителя. Воно падає на мене, але не висвітлює темної порожнечі, що росте всередині мене. Мене оточують люди - вони тісняться на акуратних рядах лавок із червоного дерева, вирізаних із могутніх дерев, що оточують храм, - але я почуваюся самотньою. У мене навіть не вистачає сил захопитися архітектурою храму з усіма його склепінчастими стелями, підтримуваними шишкуватими гілками, що їх начебто виростили, а не зробив талановитий майстер із величезного червоного дерева.
Оглушлива тиша дзвенить у вухах, коли я встаю навпроти Короля Ельфів. Я збираюся вийти заміж... за Короля Ельфів. Від цієї думки мене мало не знудило.
- Можна вас на хвилинку? - шепочу я, косячись на Хранителя.
- Немає часу, - шепоче він у відповідь, і, я б сказала, не без злоби.
Мене зараз знудить. Або я втрачу свідомість. А може, і те, і інше, одне за одним.
Хранитель поспішно бубонить незнайомою мені мовою дивну абракадабру.
Не знудило б. Тільки б не знудило на ідеально чорний, ніби витканий із темряви камзол ельфа. Я більше не чую Головного Хранителя. У моїй голові лунає тільки ця єдина фраза, що повторюється знову і знову.
Король Ельфів піднімає руки. Відчуття, що його очі дивляться мені в лоб, змушує мене підняти очі на нього. Я сухо зковтую.
- Нехай з'єднаються їхні руки, - твердо і з деяким хвилюванням повторює Головний Хранитель.
Мабуть, він повторює це вже не вперше. Я ледь утримуюся від того, щоб не огризнутися, що й гадки не маю, що саме треба зробити.
Зазвичай Королеву Ельфів виявляють у шістнадцять чи сімнадцять років. У неї є рік або, навіть, три, щоб навчатися в храмі під керівництвом Хранителів. Її годують їжею з Потойбічного світу, вчать ельфійської мови і навчають таємних знань, які дбайливо зберігають Хранителі.
Король Ельфів очікувально простягає до мене руки.
Здається, навіть у нього починається нервовий тик - так смикається правий куточок губи. Цікаво, йому допоможе настоянка пустирника? Як допомогла моєму сусідові-рибалці, коли його дружина в серцях зламала дюжину вербових вудок? Дивлюся на ельфа, і розумію - собача кропива тут не допоможе, бо тремтить уже й друга губа. Тут би п'явочку прикласти, та вони метеликами й досі пурхають навколо мене.  Я піднімаю свої тремтячі пальці і вкладаю їх у його долоні. Його очі спалахують яскравим блакитним світлом, якраз як перед тим, як він створив в'язницю для Марка.
Вважаю, зараз я прямую до в'язниці зовсім іншого типу.
Мене раптом обдуває прохолодний вітерець. Він різкий, збадьорюючий, але мене не б'є від нього тремтіння. Я стою далі, не ворушуся, а лише прислухаюся до відчуттів. Крижаний холод концентрується на потилиці, поширюючи холодний спокій униз по хребту і в кінцівки. Мій погляд спрямований на нього, а губи самі ворушаться.
- Я присягаюся дотримуватися договору, - вимовляю я.
Мені здається, я повторюю слова Головного Хранителя, але я не можу бути впевнена в цьому на сто відсотків. Я не можу бути впевнена ні в чому, крім того, що Король Ельфів стоїть навпроти мене. Хіба я коли-небудь бачила когось досконалішого? Як я могла боятися цього? Усе, що відбувається - правильно. Саме таким мав бути світ із самого початку. Глибоке відчуття неприродного спокою наповнює мене.
- Я буду дотримуватися договору, - повторює він.
- Я виконаю свої зобов'язання перед цим світом і тими, хто перебуває по той бік Межі, - ми починаємо повторювати знову і знову. - Я буду підтримувати камені світобудови. Я буду використовувати сили, передані долею через мою кров, заради блага всіх нас, заради миру...
- Я буду шанувати свого чоловіка.
- Я буду шанувати свою дружину.
Спалахнула блискавка, розганяючи напівтемряву в Храмі. Сріблясті спалахи замиготіли навколо нас. Улюблений наречений зараз підбадьорливо посміхнувся б мені. А з цим вухатим дундуком я ризикую перетворитися на крижану королеву, а не Королеву Ельфів.
- Думайте, перш ніж щось подумати, моя Королева, - дивно глухо вимовляє Король наступної миті після того, як Головний Хранитель замовкає.
Ми розтискаємо руки, і вже вкотре за день я роздивляюся довкола. Що за чари тут щойно творилися? Що я зробила?
Я вийшла заміж, ось, що я зробила. Я повертаю погляд на Короля Ельфів і бачу, що його сяючі блакитні очі все ще дивляться на мене.
- Ми повинні вирушати у Вільєруар, - каже він.
Я киваю, ніби розумію, про що саме він говорить. Хоча, перша частина цього слова мені зрозуміла - це назва річки, що слугує кордоном між нашими світами.
Король знову простягає мені руку, і я беру її. Його шкіра гладенька і прохолодна на дотик, а дотик несподівано ніжний. Ми виходимо зі святилища через високі арочні двері, обходимо Храм стороною і починаємо спускатися боковою стежкою. Я і без підказки знаю, що вона приведе нас до річки Вільє.
Городяни збираються позаду нас і мовчки йдуть стежкою. У лісі вогко, дерева плутаються в сизому тумані, немов пальці у волоссі коханого. З кожним моїм кроком, поруч зі мною розпускаються квіти. Вони розкриваються назустріч мені, немов прощаючись із цим світом.
Прощання... Я тремчу, але ця думка не виходить у мене з голови. Прощавай, я... йду. Я знову здригаюся, цього разу сильніше, і майже уявляю, як невидимий лід зісковзує з моїх плечей. Щось у глибині моєї свідомості з кришталевим дзвоном розбивається.
- Катаріна! Кеті! - чую я несамовитий голос матері, що порушує зловісну тишу.
Моє крихке самовладання руйнується.
Я озираюся через плече. Ми зайшли набагато далі, ніж я думала. Мати й батько стоять біля входу на стежку, внизу, біля святилища. Далі і їм, і всім іншим людям іти просто заборонено. Батько міцно притискає маму до себе, прибираючи світле волосся зі щік, які залиті сльозами. Він бурмоче їй щось, чого я не чую. Але я бачу, що йому фізично боляче вимовляти ці слова.
- Кеті! - знову кричить вона.
- Мамо!
Моє серце знову шалено калатає. Жар заливає моє тіло і щоки. Я кидаю руку Короля і біжу до мами.
Але він хапає мене за лікоть. Я кручуся, вивертаюся, намагаюся вирватися.
- Ми повинні увійти під покров Вільєруара. Часу залишилося дуже мало.
Очі Короля Ельфів знову стали темними. Яскрава магія, яка мерехтіла в них до цього, зникла. І тут я розумію, що він зробив.
- Ти застосував до мене магію, - шепочу я, усвідомлюючи, що холод на потилиці, мороз уздовж хребта, дивні спокій і покірні думки - це всього лише його вплив на мою свідомість. Злість змішується з жахом і спотворює моє обличчя.
- Церемонія...
- Ти повинна була підкоритися, а не битися в істериці.
- Ти... Ти... Ти...
- Дундук? Щоб це не означало, але ти хотіла образити мене.
Він смикає мене до себе, скорочуючи відстань між нами до мінімуму.
Його голос знижується так, що чую тільки я.
- Я прощаю тебе лише тому, що знаю: ти не отримала належної освіти. Тебе не готували до того, щоб стати моєю нареченою. Але я сподіваюся, що ти швидко вчишся, бо я не потерплю, щоб моя королева розмовляла зі мною в такий спосіб.
Я тут же згадую, що маю справу з небезпечною істотою. Він може виглядати як чоловік, але я ж знаю правду - він витканий з холоду і бурхливої дикої магії.
Він хоче, щоб я злякалася. І йому це майже вдалося - зуби стукають, коліна підгинаються, і, швидше за все, я не зможу зробити ані кроку. Я зловтішно уявляю собі, як Король Ельфів тягне моє бездиханне тіло до свого трону.  Я зухвало випинаю підборіддя - це все, на що в мене вистачає сил. Я надто втомилася, щоб мислити тверезо - хоробрість і дурість дві сторони однієї медалі. Він читає мої думки? Тоді - слухай! Якщо ти думаєш, що зможеш мене видресирувати...
Я не встигаю додумати, бо він швидко піднімає мене на руки, припиняючи всі спроби втекти.
- Хай буде тобі відомо, що я добрий, - спокійно каже він і робить крок до лісу.
 - Справедливий... - його очі залишаються нормальними - жодних яскравих спалахів.
- І щедрий, - він рішуче йде вглиб лісу стежкою, яка зміїться до основи найвищої гори острова.
Звуки маминих ридань стихають далеко позаду. Відлуння сплеску емоцій батька, коли він розридався разом із нею, дзвенить тільки в моїх вухах. Воно вже давно перестало поневірятися між деревами.
Легіон ельфів прямує за нами в темних тінях глибокого лісу. Стежка зникає, але ельфи впевнено йдуть по великих каменях, зарослих сизим мохом. Я забралася до лісу набагато далі, ніж заходила будь-коли раніше. Густа, непроглядна мряка накриває дерева. Вона в'ється навколо нас, і в темряві я бачу обриси фігур, що блукають вдалині. Деякі з них схожі на людей, а інші - на звірів. Я здригаюся, але не зовсім від холоду.
Мої пальці вчіпляються в край плаща Короля. Іноді мені здається, що під ногами хлюпається, дзюрчить вода. Але як би я не вдивлялася, так нічого побачити й не змогла.
Ми йдемо так довго, що маємо бути вже біля підніжжя гори Морока. Я озираюся назад і не бачу нічого, крім ельфів і темряви. Глибокий ліс тріпоче від тривожної енергії. Тут є сила, вона напружена навколо мене, і від її напруження все навколо гуде.
Потім вдалині я бачу проблиск світла. Непроглядна чорнота перетворюється на тунель із мороку й темних стовбурів. Дерева стоять так близько одне до одного, що утворюють майже ідеальну стіну. Що ближче ми підходимо до світла, то частіше трапляються виноградні лози та гілки з зів'ялими квітами, які переплітаються між собою і тягнуться до світла.
Щойно ми переступаємо межу мороку і світла, я озираюся, і справді бачу річку Вільє. А охоплений мороком і рухливим серпанком тунель поступово розчиняється, зникає в просторі.  Я вперше опиняюся по той бік Вільє, у самій гущавині Ельфійського лісу.