Енді Вір - Марсіянин
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Виколупав я і камеру згоряння. Вона впиралася так, що я розколов кляту штукенцію навпіл, але таки витяг її назовні. На щастя, мені не потрібна нормальна паливна реакція. Насправді, я всіма чотирма проти нормальної паливної реакції.
Я заніс камеру згоряння в Дім. На хвильку я задумався, чи не краще тримати всередині по одному баку з гідразином за раз, аби зменшити ризик. Але, помноживши в стовпчик, я зрозумів, що навіть одного баку стане на те, щоб висадити в повітря весь Дім. Тому я заніс їх усі. Яка різниця?
Баки мають ручні випускні хлипаки. Я не впевнений, що знаю на 100 відсотків їхнє призначення. Ми точно не повинні були їх використовувати. Думаю, вони потрібні, щоб спускати надмірний тиск під час численних перевірок якості на стадії розробки й перед заправкою. Хай там як, я можу їх використовувати. Мені потрібен лиш гайковий ключ.
Я взяв запасну кишку для відновлювача води. Шматком тканини, видертим з уніформи (вибач, Йогансен), я примотав її до хлипака. Гідразин рідкий, тож мені тільки й треба, що підвести кишку до камери згоряння (яка зараз більше схожа на «миску згоряння»).
Тим часом, паливний агрегат АПМ і досі працює. Я вже встиг один раз занести резервуар з CO2, випустити його вміст всередині Дому й повернути на вулицю для подальшого збору.
Тож поважних причин зволікати вже немає. Настав час робити воду.
Якщо ви знайдете обпалені уламки Дому, значить я десь перечепився. Я передам ці записи на обидва марсоходи, щоб якось їх вберегти.
Вже буде як буде.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 33 (2)
Ну, я не помер.
Спершу я одягнув комбінезон від скафандра. Не усю ту важку бандуру, а лиш одяг, що я вдягаю під нього, з рукавицями й чоботами. Тоді я взяв з медичних запасів кисневу маску і лабораторні захисні окуляри з хімічного набору Фоґеля. Майже усе моє тіло було захищене, а дихав я повітрям з балона.
Чому? Тому що гідразин дуже ядучий. Якщо я забагато ним дихатиму, то матиму серйозні проблеми з легенями. Якщо він потрапить на шкіру, хімічні опіки залишаться на все життя. Тому я вирішив з ним не гратися.
Я відкрив хлипак, і з кишки витекла цівка гідразину. Я дав одній краплі впасти до іридієвої чаші.
Крапля буденно зашипіла і зникла.
Але ж я цього і хотів. Я щойно вивільнив азот і водень. Вйо!
Чого в мене тут доволі, то це торбинок. Вони не дуже відрізняються від кухонних торбинок для сміття, але я впевнений, що коштують вони 50000 доларів, бо це NASA.
Крім того, що Льюїс була нашим командиром, вона також була геологом. Вона мала назбирати зразків каміння і ґрунту з усієї робочої області (тобто з радіусу в 10 кілометрів). Обмеження ваги не дозволяли забрати на Землю все, тож Льюїс мала спочатку назбирати зразків, а тоді вибрати 50 кілограмів найцікавіших і привезти їх додому. Для зберігання і позначення зразків бралися торбинки. Деякі завбільшки з гаманець, а інші – з мішок для палого листя.
Також у мене є липка стрічка. Звичайна липка стрічка, яку можна купити в крамниці. Виявляється, навіть у NASA не можуть вдосконалити липку стрічку.
Я позрізав кілька більших торбин і склеїв з них якусь подобу намету. Насправді він був більше схожий на велетенську торбу. Я зміг накрити ним увесь той стіл, на якому розгорнув свою гідразинову лабораторію навіженого вченого. Я закріпив кілька паличок на столі, щоб целофан не ліз в іридієву чашу. На щастя, торбинки прозорі, тож мені й крізь них добре видно.
Далі я приніс у жертву скафандр. Мені потрібна була повітряна трубка. Врешті-решт, скафандрів я мав більше, ніж треба. Їх шість; по одному на кожного учасника місії. Тому я без вагань один роздер.
Я вирізав у целофані дірку і стрічкою закріпив у ній трубку. Здається, замотав щільно.
Тоді я підвісив інший кінець трубки двома мотузками з одягу Йогансен під кутом до трубки (щоб мотузки були якомога далі від отвору). Тепер я мав невеликий димар. Трубка мала десь один сантиметр в діаметрі. Я сподівався, що цього вистачить.
Після реакції водень буде гарячим і прагнутиме підніматися. Я дам йому пройти крізь димар, а на виході підпалю.
Для цього довелося видобути вогонь.
У NASA доклали чимало зусиль, щоб тут нічого не зайнялося. У Домі все з металу або вогнетривкого пластику, а одяг синтетичний. Я мусив знайти якийсь пальник, щось таке, на чому трималося б полум’я. Я не здатен постійно підтримувати водневий вогник так, щоб не вбитися. Тут до катастрофи одна волосина.
Передивившись особисті речі команди (знаєте, якщо вони хотіли приватності, то нехай би не кидали мене на Марсі разом зі своїми бебехами), я знайшов рішення.
Мартінез – ревний католик. Я знав це. Чого я не знав, то це того, що він привіз із собою маленького дерев’яного хрестика. Впевнений, що NASA давало йому за це перцю з маком, але я також знаю, що Мартінез – впертий падлючий син.
Я розколов предмет його релігійної віри на довгі скалки за допомогою щипців і викрутки. Гадаю, якщо Бог є, то Він не розсердиться на мене, зваживши на мої обставини.
Хай навіть знищення єдиного священного предмету, що я маю, залишить мене беззахисним проти марсіянських вампірів – усе одно доведеться ризикнути.
Я мав купу дротів і акумуляторів, щоб видобути іскру. Але деревина від електричного розряду не займеться. Тому я надер кори з місцевих пальм, узяв дві палички і почав терти одна об одну, щоб…
Ні, не зовсім так. Я направив чистого кисню на скалку і видобув іскру. Вона зайнялась, мов сірник.
Тримаючи в руці свого крихітного смолоскипа, я почав потроху точити гідразин. Він шипів при контакті з іридієм і зникав. Скоро димарем почали вириватися короткі спалахи полум’я.
Перш за все, треба було слідкувати за температурою. Розпад гідразину – надзвичайно екзотермічний процес. Тому я пускав його потроху, стежачи за показами термопари на іридієвій камері.
Але процес ішов як треба!
Кожен бак містить понад 50 літрів гідразину, якого вистачить на 100 літрів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марсіянин», після закриття браузера.