Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

ланцюги, замурзавшись при цьому в солі й залізних стружках. Голлі з Джорджем виявились іще незграбніші: вони проповзли просто через коло, зсунувши ланцюги з місця.

Ланцюги розійшлися. Залізне коло розімкнулось.

Крізь прогалину в колі по всьому підземеллю війнуло крижаним вітром.

Свій трюк я завершила навпочіпки — і, не випробовуючись, крутнулась на закаблуках, теж витягаючи з-за пояса каністру. Інша каністра, кинута Локвудом, свиснула в мене над головою. Вона летіла просто в бік труни, де сиділа безлика, загорнута в полотно кощава постать, що поволі хитала туди-сюди розпливчастою, безокою головою.

Каністра вдарилась об край віка труни, просто за спиною в ляльки. Усе, що стояло на постаменті, зникло в сліпучому спалаху білосніжного полум’я.

Чи то через особливу акустику підземелля, чи з якоїсь іншої причини вибух здався мені гучнішим, ніж зазвичай. І не тільки гучнішим, а й яскравішим. Я відвернулась і заплющила очі. Кіпс, що перебував найближче до місця вибуху, зойкнув. У моїх вухах загуло, мене на мить огорнула хвиля розжареного повітря, а далі знову стало холодно.

Я розплющила очі. Розпечені залізні стружки колючим дощем спадали на кам’яні плити підлоги. Труна всередині палала, й серед полум’я ворушились, наче морська трава, недогарки червоного шовку.

А над усім цим височіла темна постать—нерухома, згорблена, загорнута в обгоріле полотно.

— Ланцюги! — я вхопилася за кінці розімкненого залізного кола, намагаючись з’єднати їх. Друзі кинулись мені на допомогу. Аж тут із труни знову війнуло холодним вітром — і порозкидало ланцюги. Через краї труни знову струменів густий білий туман — він уже клубочився круг нас, по самісінькій підлозі. Ми не могли з’єднати ланцюги, не зануривши руки в цей туман, а ризикувати нам не хотілось — на відміну від звичайного, нешкідливого, туману, він був клейкий, густіший і, можливо, небезпечніший.

— Облиште ланцюги! — гукнув Локвуд. — Усі назад! Спробуймо закидати його магнієм!

Темна постать у труні заворушилась так, ніби не знала, чи просто забула, як користуватись власними ногами й руками. Діставшись до краю труни, вона незграбно перехилилась через нього, а далі гепнулась униз, головою об кам’яну підлогу, геть засновану Примарним Туманом. Уже за мить вона зникла в сліпучому вогні двох влучно кинутих каністр із магнієм. Третя каністра — судячи з усього, Джорджева, — розірвалася десь у кутку. Вибухи приголомшили нас, огорнули спекотною хвилею й засліпили шаленим сріблястим вогнем.

— Що це за тварюка була? — запитав Кіпс, шкутильгаючи до нас. З одного вуха в нього цебеніла кров, а на чорному светрі зяяли діри від часточок магнію.

— Поверненець, — прошепотів у відповідь Локвуд. — Здається, це він.

— Але ж віск...

— Його кістки були сховані під восковою оболонкою. Привид може ворушити своїми кістками, а разом з ними ворушиться й віск, — він узяв з пояса соляну бомбу. — Допоможіть мені посипати підлогу сіллю! Мерщій!

Серед язичків сріблястого полум’я нічого не було помітно, однак мої друзі тут-таки заходилися жбурляти соляні бомби на кам’яні плити підлоги. Я не допомагала їм. Я нерухомо стояла на місці, досі стискаючи в руці каністру з магнієм. До цієї миті мій Слух не озивався, та відразу після того, як відгриміли вибухи, він ожив — і я почула голос, хрипкий і глухий, наче вороняче крякання. Цей голос уперто повторював те саме ім’я:

— Маріса Фіттес... Маріса...

— Назад, до сходів! — наказав Локвуд.

Ми позадкували до арки, не зводячи очей з язичків полум’я. В їхньому світлі можна було розгледіти постать, що лежала на підлозі ниць.

— Ми, напевно, добили його, — прошепотіла Голлі.

— Ні, — заперечила я. Глухий голос і досі відлунював у моїх вухах.

— А мені здається, добили, — втрутився Кіпс. — Принаймні мали добити...

Темна постать підняла голову й почала тихо підводитись.

— Це неможливо! — скрикнув Кіпс. — Це... це нечесно! Двох Грецьких Вогнів мусило вистачити!

— Його, мабуть, захистив віск, — зауважив Локвуд, подаючи нам знак, щоб ми відходили далі. Ми вже наближалися до самісіньких сходів. — Віск уберіг від вогню і кістки, і плазму. Проте це ненадовго. За кожним порухом привида віск руйнується. Ось погляньте!

І справді, воскова фігура вже не здавалася гладенькою. Круг шиї утворилась нерівна тріщина, а з ліктів і колін віск уже геть повідпадав. Що далі ворушилась лялька, то більше шматочків воску падало в озерце Примарного Туману. Привид повільно, накульгуючи на обидві ноги, рушив до нас.

— Маріса...

Я зойкнула, водночас почувши в голосі привида гнів і смуток. Мене огорнула потужна, пекуча хвиля похмурих почуттів.

— Він говорить, — пояснила я. — Кличе Марісу.

Пройшовши крізь арку, ми скупчились біля сходів. Джордж саме стирав з окулярів рештки обгорілих залізних стружок.

— Справді? — перепитав він. — Ти думаєш, це кістки людини, яку Маріса вбила, щоб запроторити замість себе до труни?

— Не знаю. Принаймні щасливим цей Гість не почувався.

— Я теж, напевно, не раділа б, якби мене вбили, обліпили воском, запхали до чужої труни й натягли на обличчя маску старої баби, — зауважила Голлі.

— Цікаво... — Джордж озирнувся на постать, що шкутильгала за нами. — Цікаво, хто ж це такий?

— Це й справді цікаво, — буркнув Кіпс, притулившись до стіни. — Проте зараз мене цікавить інше. Те, що ця тварюка розлючена й що вона вже за кілька кроків від наших спин, а попереду на нас чекає така гарненька сходинка з пасткою.

— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Увімкніть ліхтарики. Піднімайтесь нагору одне за одним — якнайшвидше, тільки стежте, чи немає попереду пасток. Особливо ти, Джордже, — він витяг рапіру. — Я піду останнім.

Кіпсові й Джорджеві не треба було повторювати наказ: вони одразу рушили сходами вгору. Голлі трохи повагалась, та врешті полізла за ними. Затрималась тільки я.

— Ти теж іди, Люсі.

— Ти хочеш скоїти щось необачне, — зауважила я. — І не заперечуй. Я тебе знаю.

— Виходить, ми обоє божевільні, — відповів Локвуд, відгортаючи з чола темне пасмо. — Ти маєш якийсь шалений план?

— Звичайнісінький. Хочу поговорити з нашим привидом і заспокоїти його. А що ти пропонуєш?

— Відтяти йому рапірою обидві ноги.

— Що ж, наші плани один одного варті, — усміхнулась я.

Ми стали пліч-о-пліч. Привид був уже близько й посувався дедалі впевненіше — може, пригадав нарешті, як треба ходити, а може, йому полегшало, коли з нього повідпадав увесь віск.