Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

нудно. Фауна не ворожа, клімат — трохи спекотніший за земний. Атмосфера, щоправда, непридатна для дихання, але цю проблему легко розв’язували кисневі маски. Єдиний нюанс — якісь там мікроскопічні паразити. Медики приписували обов’язково раз на добу натирати шкіру спеціальним захисним кремом, але інших застережень не було. Конкістадори стали табором, узялися розчищати територію для майбутньої станції з видобутку осмію тощо. Про причини загибелі першої розвідгрупи ніхто не знав і до того моменту вже й не питав. Аж доти, коли зазнав аварії один із шатлів.

Корабель спускався на планету з невеликою групою цивільних фахівців, і в нього відмовив один із двигунів. Аварійну посадку вдалося здійснити досить далеко від табору, в скельній ущелині. Пілот загинув, другий пілот був важко поранений, багата осмієм порода повністю заглушила сигнал усіх пристроїв зв’язку. Цивільні фахівці з пораненим на руках вирішили висуватися на рівнину, де їх могли запеленгувати рятувальники. І все мало скінчитися добре: до рівнини три-чотири дні, запасу води повинно було вистачити, медикаментів не бракувало, стан другого пілота стабільний. Єдине «але» — щодо припису маститися кремом цивільним ніхто не сказав. Адже цей інструктаж був запланований після прибуття в табір…

На сьомий день після катастрофи група рятувальників, якою командував Джохар, заглибилася в ті самі скельні відроги, де впав шатл. На сліди зниклих наткнулися майже відразу. Ще за годину виявили печеру, де вони ночували. Джохар заходив туди першим. Це його ліхтарик вихопив із темряви трупи, що скорчилися на підлозі печери. На всіх без винятку тілах не було шкіри. Зовсім. Прокляті мікроскопічні паразити атакували не захищену кремом шкіру, селилися в ній і розмножувалися. Для людини цей процес супроводжувався нав’язливою сверблячкою, але не більше. Та через три доби паразити переходили на новий етап розвитку. Як гусениця, що стає метеликом. І зжирали весь епідерміс хазяїна за лічені години.

Наймоторошніше те, що до моменту, коли шкіри на тілі не залишалося зовсім, люди були живі.

— А тепер спитай мене, як перекладається Хун-Ахау, — сказав Джохар, дійшовши у своїй розповіді до цього місця.

Він перегнувся через стіл, його очі палали якимось лютим вогнем, а пальці вчепилися в стільницю так, аж побіліли нігті.

— Ти казав, це ім’я божества…

— Так! Спитай, Гілю, як перекладається це ім’я!

— І як?

— Бог-без-шкіри! Розумієш чи ні? Перших розвідників теж знайшли без шкіри. А якимсь розумникам з Корпусу здалося це страшенно дотепним! «Як добре, що в мая є таке підходяще божество — Бог-без-шкіри! Буде круто назвати його іменем планету, де живуть паразити, які можуть з тебе живого зняти шкіру!»

— Господи… — вирвалося в мене.

— Тієї секунди, як побачив тіла, я вирішив піти звідти. Коли зрозумів, що наші життя для когось у компанії — не більше ніж гра слів. У цьому весь Корпус. Цинізм як спосіб мислення… Тому я не довіряю їм і не хотів би, щоб ти пішов у цю контору!

Сьогодні в кав’ярні я вирішив не пускати цю історію у своє життя. Подумки відгородитися від почутого. Це окремий випадок. Окремий випадок у житті Джохара. Не в моєму. До чого тут я! Але тепер навіть не зрозумів, а гостро відчув — Джохар правду каже.

Мені полегшало. Десь над безкрайнім Дніпром, що простягнувся майже до горизонту, закричала чайка… Колись він був вузький, і он там, зовсім недалеко, височів, виблискуючи спальними районами, лівобережний Київ. А тепер він став прихистком для риб. Людські домівки й спогади, милі чийомусь серцю тротуари й сквери поховані під тоннами води. І для нас, хто живе сьогодні, це тепер щось таке ж далеке, як те макове зерня в безкрайній порожнечі…

6

— Це ж що таке, Гілелю?

Віра навіть не привіталася. Вона вийшла, почувши, що відмикаються двері, й, очевидно, була розлючена. У руках тримала плівку рідкопроцесорного планшета з відкритим листом електронної пошти.

— Ти не платив їм увесь цей час?!

Я взяв планшет, уже здогадуючись, що там. Хотілося сказати «не може бути», але перші ж рядки листа переконали мене, що таки може. Наш банк заблокував мою карту й вимагав негайного повернення всіх кредитів або підтвердження платоспроможності. Усі кредити — це не просто борг на картці. Це залишок боргу за нашу квартиру. Тобто те, що ми збиралися виплачувати ще п’ятнадцять років.

— Я платив, Вірунь… Ми ж спеціально відклали… Це маячня якась, — промимрив я, уже розуміючи, в чому річ.

Ще в травні я мав оновити всі ці довідки про прибутки та інші дані… Та оскільки я тоді вже три місяці був безробітний, вирішив трохи почекати. Очевидно, банк сам про все поклопотався…

— Ти можеш нас захистити хоча б від цього?! Що тепер? За що я завтра куплю їжу, якщо картка заблокована?!

— Ну, на завтра ще нашкребемо…

— Мені завтра й не треба! — вибухнула Віра. — Мені потрібно, Гілю, щоб у мене не боліла голова бодай щодо цих кредитів!

— Віро…

— Завтра оформ довідку з нової роботи про те, що тебе взяли! Тільки ж одразу відвези в банк. І зроби це зранку! Щоб до вихідних картки розблокували. Я хотіла купити Ельзі кросівки.

Віра розвернулася й пішла на кухню, вважаючи, певно, що обговорювати більше нема чого.

— До речі, куди взяли? — байдуже запитала вона, навіть не обернувшись.

Запала тиша. Вірка завжди вмикала шумоізоляцію, тому тиша була майже стерильною. «Могильною», подумки виправив я себе. Про тишу кажуть «могильна».

Я роззувся й поставив кросівки на поличку. Сандалики нашої Ельзи, як за командою, впали на підлогу. Спробував втиснути їх на місце, але через це випали Вірині туфлі.

— Гіль? — пролунав Вірчин голос. — Куди взяли?

Я сердито заштовхав туфлі поверх своїх кросівок. Мені майже вдалося. Але тут щось тріснуло, поличка відвисла, так ніби розгублено відкрила рот, і все взуття висипалося на підлогу.

Засмучений, вирішив, що підніму потім, і пішов у кухню. Віра, як завжди, щось готувала. Я плюхнувся на ель-пуф, узяв пульт і вимкнув шумоізоляцію. У квартиру ввірвалися крики чайок і відгомін голосного сміху десь далеко внизу…

— Ненавиджу, коли ти врубаєш цей шум, — буркнула Віра. — Невже ти не любиш тиші?!

Тиші не люблять ті, кому страшно наодинці зі своїми думками… Принаймні так казав батько. Можливо, він мав рацію. А можливо, мені страшно наодинці з Вірчиним ниттям…

— Гіль? Ти чув моє запитання чи ні? — Віра нарешті повернулася, і її погляд зосередився на мені. — Куди тебе взяли?

В її очах було тільки звичайне побутове обурення на кшталт «ти знову мене не слухаєш» або «як я втомилася розмовляти зі стіною». Вона не здогадувалася.

— Нікуди, — сказав я.

— Що «нікуди»?

— Ти спитала, куди мене взяли. Яка частина моєї відповіді тобі незрозуміла?

Віра насупилася, ніби намагалася схопити думку вертикальними зморщечками над переніссям.

— Тобто «нікуди»? — здивовано повторила вона.

Я підвівся й підійшов до кухонної шафки. Їсти не хотілося зовсім. Але, мабуть, я б випив якогось чаю…

— А де Ельза? — запитав я.

Віра і досі супилася, дивлячись у порожнечу.

— У басейні… Що значить «нікуди», Гілю?! У тебе було три співбесіди. Три! Ти всі завалив?

— Уявляєш? — байдуже кивнув я, дістаючи пачку каркаде. — Хочеш чаю?

— Гілю! — Віра витріщилася на мене, і в її очах зблиснув крихітний вогник люті. — Ти знущаєшся?! Ти завалив три співбесіди,