Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Щокою скотилася сльозинка. Довелося знову зробити ковток віскі, щоб притупити почуття. Щось воно взагалі не діє – надто багато я пережила, надто болючі спогади.

- А потім прилетіли пірати. Сталася катастрофа. В паніці кричали істоти, вибухали снаряди, все руйнувалося… Страх. Розпач. Паніка, - ще один великий ковток, який обпік мене зсередини. – Коли ці вандали… Ці… варвари… приземлилися, вони почали хапати все цінне. Я бачила, як вони винесли казну, пограбували всі найближчі замки, ловили живий товар… Тоді вони зловили і мене… Чого це віскі таке ніяке?! Коли віскі не допомагає, треба брати ром! Сабі, подай ром, будь ласка. Він на верхній поличці. Дякую. Так от… - я налила півстакана рома. - Коли мене схопили і понесли до корабля, я побачила… побачила… - До біса келих і манери! Я прямо з горла випила четвертину вмісту пляшки. Трохи попустило. - …я побачила Смаріера. Мій брат лежав на землі. З його носа текла кров, на голові теж була рана. Він… він помер.

Тиша. Сабі продовжувала давитися сльозами, міцно обіймаючи мене, а я продовжувала пити. Через деякий час подруга все ж запитала:

- Що було потім?

- Пірати кинули мене до клітки разом з іншими дітьми на продаж. З нами не панькалися, але не били. І годували. Там ми провели десь тиждень. Брудні, постійно голодні, налякані, заплакані.

- А тоді вас продали? – тихо запитала Сабріна.

- Ні, - я криво і жорстоко посміхнулася. – На піратів напали. Міжсвітова варта. Усіх, хто чинив опір, убили на місці, решту заарештували. Потім нас, тобто живий товар, перенесли на окремий космічний корабель і кудись повезли. Тоді нас розділили: мене та інших сиріт, відвезли до високих лордів міжсвітової спільноти, а інших відправили додому. Нас, сиріт, виявилося десь біля двадцяти. Поселили нас в замку якогось лорда і нагодували. То було щось смачне, але мені було байдуже. Я не хотіла їсти, мені хотілося тільки плакати. Як і іншим дітям. Няньки казали, що все налагодиться, що все буде гаразд, але, - я саркастично посміхнулась, – чомусь їм ніхто не вірив. Тоді нас усіх повели на суд.

- О ні… - видихнула Сабі.

- Так. Вони, мабуть, хотіли представити нас в якості свідків, але в мене з судом були пов’язані трохи інакші асоціації. Свіжі ще були спогади про те, як маму «очистили вогнем». Я особисто спаленою бути не хотіла, тому втекла і сховалася в саду в кущах. Не знаю, скільки я там просиділа, але мене знайшов якийсь чоловік. Я не пам’ятаю його зовнішності, тільки те, що він був великим, сильним і надійним, а ще дуже добрим… Він сів біля мене і запитав, чому я, така хоробра дівчинка, плачу. Не пам’ятаю, що я йому відповіла, але він взяв мене на руки і сказав: «Я знаю, що треба зробити, щоб тебе розрадити». Тоді він перетворився на величезного чорно-сірого дракона і полетів… А я була в нього на руках, уявляєш?! Кращої пригоди годі було й уявити. Хоч я завжди боялася висоти, але з ним літати було геть не страшно, - я на мить замовкла, замріяно згадуючи те світле дитяче відчуття польоту. – Знаєш, зараз я б не змогла бути такою безстрашною.

- А що далі було? – не відставала Сабі.

- Потім ми опустилися на землю і він сказав, щоб з того часу я завжди згадувала цей політ, коли стане сумно чи захочеться плакати – і сум як рукою зніме, - я знову усміхнулася, цього разу дещо збентежено. – До цього дня я не згадувала про той політ, а сьогодні, сидячи на статуї дракона, раптом накрили дитячі спогади. Чомусь згадався не сам політ, а те, що було до нього, те, що я так старалася забути… Тому мене й трясло так сильно.

- О, Лето, - Сабріна знову заплакала і міцно-міцно мене обійняла, а я… а що я? Я подивилася на рештки рому в пляшці і вирішила, що вже зовсім не хочу пити.

- Сабі, йди вмийся, а тоді підемо спати. Завтра будемо рахувати золото, тож приготуйся до нудного дня.

- Зате післязавтра ми підемо до діток! – Сабі заплескала в долоньки.

- Так, я теж дуже хочу їх швидше побачити. Так скучила!