Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Міг би зробити роботу до кінця, халтурщик! Його зомбі позначив тільки шість захоронок, і де накажете шукати ще дві?!
— Цікаво, з якої він групи? — Риспин задумався. Я раніше його не зустрічав. Дуже би хотілося трохи краще роздивитися його творіння…
— Нічого, в конторі зустрінемся! Вже хоч на цей раз Аксель повинен бути задоволений.
Лейтенант Кларенс вирішив продемонструвати свою інформованість (йому набридло зображати овочі в присутності нахабних гостей):
— Він з Редстона.
Горчак повернувся до нього саме з таким виразом лиця, з яким дивляться на кабачок, що раптом заговорив:
— При чому тут Редстон?
— Він приїхав з Редстона, — терпляче пояснював лейтенант, уже шкодуючи що долучився до розмови.
— І якого Шереха він там робив? — Поцікавився Риспин.
— Не знаю, — білий спробував набути незалежного вигляду, — але відрядження йому виписав редстонський відділ.
— А навіщо його присилали? — обережно уточнив Горчак.
— Для вивчення роботи освітніх установ. Я не жартую! Так було написано.
На обличчях бойових магів маю з’явився вираз, якого лейтенант Кларенс розшифрувати не зумів.
— Так, — резюмував Риспин, — премії нам знову не бачити, як кінчика свого носа.
— А що такого? Проплішину ми сколупнули чисто! — обурився Горчак, але колега покосився на нього з таким презирством, що той змушений був подивитися правді в очі: — Ну, хоч битися босс на цей раз не буде.
Лейтенант Кларенс вирішив зберегти незворушність і обіцяв сам собі ніколи не лізти у справи цієї психованої компанії. Хай роблять одне з одним, що хочуть!
VI. Факультативи
Деякі люди свято переконані, що в них є влада над минулим. «Варто тільки переконати всіх у відсутності факту або явища, — стверджують вони, — і минуле можна переписати.» На практиці це означає лише одне: коли минуле тебе таки наздоганяє, ти не знаєш, хто саме тебе затоптав.
Глава 36
Після повернення з того злощасного відрядження я здивовано виявив, що життя стало сірим. Тихим. Практично два місяці нічого не ставалося, а лекції і заліки чомусь перестали задовольняти моє розуміння того, що таке «подія». Ні, я не вірю в інтуїцію практикуючих магів, просто тиша ця видавалася якоюсь брехливою. Міс Кевінахарі вважала, що справа в нервовому виснаження і рекомендувала мені пити сіамський чай без молока і цукру, а також стверджувала, що мені не вистачає товариства. Я погоджувався, але не настільки, щоб захотіти вернутися в Михандрів. В принципі, можна було її відшити, але навіщо? Мати справу з емпатами легко, якщо не замислюватися, хто вони такі.
Напевне, розвіяти меланхолію було би простіше, якби в мене була можливість похвалитися своєю роллю в порятунку «містечка блаженних». Але, на жаль, підтвердити свої слова мені би не було чим. Десь далеко на півдні журналісти гриміли костями Сигізмунда Саларіса, лемент піднімався до неба, але моє ім’я ніхто ні разу не згадав, для всіх я залишався безликим «емісаром з Редстона», чи то білим, чи то чорним, чи то, взагалі, перевербованим Чудесником (і кому це в голову прийшло?). Лейтенант Кларенс писав (не питайте мене, де він знайшов мою адресу), що наказ про анонімність прийшов особисто від містера Акселя, сваритися з яким жодна розсудлива людина не мала найменшого бажання (вже те, що він заткнув усіх цих білих, уже серйозно натякає). Це був найстаріший регіональний координатор країни, мені він годився навіть не в батьки, а в прадіди, і характер у нього був тяжкий, які і має бути у чорного мага старого ґатунку. Крім того (це мене ощасливила Кевінахарі) Акселі і Тангори, скажімо так, історично не завжди добре ладнали між собою. Уявляєте собі наслідки дуелі чорних магів? П’ять хвилин сумнівної слави не були варті таких проблем.
Ну і фіг з нею.
А в Редстоні панували грязюка і нудьга. Йшов сніг, потім дощ, потім знову сніг, погода цілком краухардська. Вулицями снували мокрі, як дві краплі води подібні одне на одного, міщани, і я ходив серед них на лекції і практикуми, додому і на роботу — як і усі, безликий. Ця зима рішуче нічим не відрізнялися від чотирьох попередніх, так що доводилося визнати — проблема не в зимі, а в мені.
Вияснити стосунки з Чверткою не вдавалося, тому що у знайомий пивбар він більше не заходив, битися на людях — собі дорожче, ганятися за ним по місту було якось несолідно. Залишалося зосередитися на справах, яких і так було по горло: в університеті вищої магії є лише два екзамени — вступний і випускний, і якраз другий з них і насувався на мене невмолимо. Моїх однокурсників з часом все сильніше охоплювало гарячкове збудження, справа була навіть у не випробуванні як такому (неспроможних до навчання відсіяли ще на першому курсі), скорше, в близькості мети. А заради чого натовп недоростків, включаючи і чорних, і білих, міг стільки років гарувати, не шкодуючи сил? Дурне питання! Заради отримання диплома, звичайно.
Диплом. Вінець п’яти років трудів, останній штрих, що остаточно перетворював школяра на поважаного майстра. Одночасно — фінал безшабашної юності і перша ступінь майбутньої кар’єри. Символ статусу (для чорних — абсолютно необхідна річ!). Цей папірчик з зачарованими печатями Університету мені належало нести через все життя, і я бажав, щоб записи, які викладачі туди зроблять, відповідали моїм уявленням про власну геніальність. В такій справі не можна допустити жодної, навіть найменшої недбалості! Потрібно було вибрати тему переддипломної практики (і місце, де її проходити), знайти підходящий список літератури (без нього робота буде виглядати смішно) і уточнити, які запитання модні цього року у екзаменаторів (екзамени здають не перед, а після успішної демонстрації практичних навиків). За алхімію я зовсім не хвилювався — її я міг почати розповідати в будь-який момент, з будь-якого місця і практично з будь-якого профілю. На додачу до всього іншого, декан алхіміків очевидно відчував до мене якусь слабкість і готовий був зарахувати як практику мою роботу в «Біокіні», а в якості диплома хотів побачити порівняльний аналіз роботи газогенераторів різних типів (ну, допитливий він, допитливий). Але от з другою моєю спеціалізацією були гайки.
Усю глибину халепи я спочатку щиро не розумів, в кінці кінців уся ця тяганина з чорною магією була затіяна виключно через моє стихійне Здобуття Сили. Так, на перших порах мені вдавалося непогано на цьому заробити, але як тільки усе увійшло в русло закону, грошовий потік різко вичерпався. В результаті, переді мною стало питання, яке мене раніше ніколи не турбувало: а яким саме чорним магом я хочу стати?
Кар’єра чистильника навіть не обговорювалося — ця публіка у мене в печінках сиділа. Можна було вибрати стезю «пошукацтва» — пошуку неживих предметів: скарбів, джерел, витоків
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
