Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Тільки не думай, що я все це підпишу, — буркнув старшина, — поки що всі ці міркування про щит — твоя особиста думка, А фон навколо міста чи то є, чи то нема, я не експерт, брехати не буду. Представник НЗАМПІС в місті є, — тут він кивнув на Кларенса, — феномен ми ліквідували, вбивцю знайшли, звіти відіслали, тепер чекаємо подальших команд. Що скажуть, то і зробимо, а претензії — до пана координатора.

Кларенс промовчав, хоча щелепи стиснув так, що аж побіліли вилиці, я ж лише меланхолійно повів плечима:

— Ну, Містер Аксель теж не самогубець і розуміє, що якщо просре місто після двох дзвіночків — офіційного розслідування і доповіді підлеглих — то Кайданами Вибавлення не відкупиться, а емігрувати зможе хіба на Місяць.

— І хто йому про це скаже, — гмикнув Клеймор.

Я ласкаво посміхнувся старшині чистильників.

— Ви. Причому — вже сказали, — він очевидно не врубався, тому я пояснив, — ти вчора звіт начальству написав? Якраз коли я приходив? І листочки перед тим, як класти в конверт, не перелічив?

— Так, але як…

Тут Макс посміхнувся старшині вдоволеною собачою посмішкою. Що таке для пса-зомбі заскочити у вікно другого поверху?

Старшина Клеймор швидко додав два і два.

— От, підар! — з почуттям вимовив бойовий маг.

Я зробив вигляд, що це він про зомбі.

— Це що ж, — злякався Риспин, — ми тут застрягли?

— Поживемо — побачимо, — похмуро обірвав його старшина.

Місіс Гемуль ховала задоволену посмішку за горнятком — білому не до лиця радіти чужим бідам.

На щастя, випробувати на собі гумор розчарованих бойових магів мені не довелося — увечері того ж дня я їхав геть із Михандрова. Без Лючика. Місіс Гемуль довго і гаряче переконувала мене, що тепер в інтернаті буде все добре, що про Петрика потурбуються, навіть в тому випадку, якщо місіс Кормаліс не вийде знайти, що для мого брата дуже важливо побачити благополучне розв’язання цей історії і торжество справедливості. Я подумав і піддався — не таке вже це велике щастя — няньчитися з білим малолітком — хоча на предмет справедливості мав серйозні сумніви.

Лючика на станцію я не взяв — там під наглядом мадам Паркер мене чекав пес-зомбі. Що якщо дітям спаде на думку його пообіймати? Лейтенант особисто заїхав за мною на автомобілі, який тепер пересувався без скрипу і писку, лише з хижим м’яким гарчанням, а на задньому сидінні приїхали Горчак і Риспин (очевидно, зібралися на станцію за горілкою). Старшина, судячи за всім, все ще висів на телефоні, намагаючись перехопити свою доповідь раніше, ніж вона попаде на стіл старшого координатора Акселя. Успіхів йому! Мене вже не цікавили ніхто і ніщо, тільки паровоз-вагон-гудок.

Прощальний комітет, з гріхом пополам, закинув не підніжку мій багаж, мадам Паркер помахала рукою, а чорні вибухнули всякими незрозумілими криками і енергійними жестами. От придурки… Незлобиво відсалютувавши всім знайомим, я поволочився вслід за валізою, приречено готуючись до чергової в моєму житті вистави на тему «посади звірюку в клітку». Всіх провідників жахливо легко передбачити: скільки не заплатиш за квиток, вони все-одно намагаються запхати твого собаку у багажне відділення. Питається, якби я збирався це зробити, чи став би я стільки платити за додаткове місце?

Провідник закотив валізу в купе і розплився в солодкій ідіотичній посмішці:

— А давайте посадимо песика в хатинку?

Я подивився на нього як на дурного. Пару секунд на його обличчі тримався цей дивний вираз, а потім він трохи зблід:

— Моя вина, сер! Прошу пробачення, сер! З тваринами у нас переважно подорожують білі, і от я…

Упс!

Питання про передислокацію Макса більше не обговорювалося.

В стані тихого зачудування я закрився у своєму купе і почав гризти нігті.

Що ж це робиться?! Мене починають приймати за білого!!! Яка ганьба… Добре ще не всі це чули, але У Михандрів я навряд чи колись повернуся.

Потрібно терміново виправляти положення: повернувся в Редстон, першим ділом поб’юся з Чверткою, скажу йому, що гомосеки — покидьки, чи що я його бабусю грав (він дуже трепетно ставився до старенької). Можна ще виловити Сема (якщо він, нарешті, не простудився) і напхати йому за пазуху пір’я. О! Насцяти на сходах поліцейської управи! Цікаво, вони зуміють встановити винуватця за калюжею сечі?

Перон і проводжаючі залишилися позаду, в голові тихо ворушився Шерех, намагаючись зрозуміти, чим я там займався без нього, життя поступово приходило в норму. У валізі в мене лежали п’ять кілограмів сушеної риби і дві дюжини пакетиків з вощеного паперу, наповнені по вінця не надто безпечними інгредієнтами (сувеніри з Михандрова).

А ще там був захований лист від мерця: на наступний день після смерті Фокса я отримав посилку без зворотної адреси, якихось записок всередині не було, але ніяких сумнівів, хто її відправив, не було тим більше. На самому верху пакета лежали пожовклі вирізки з газет десятилітньої давності з репортажами про дивні події: масовий літ бджіл, зникнення тушканчиків, раптовий сказ у коней. А ще — стаття про пограбування банку, вчинене з особливою жорстокістю. Пам’ятаєте, я дивувався, як вони збиралися втекти? Все гірше: двоє фермерів перестріляли своїх рідних (!) і продовжили веселощі в місті, копіюючи персонажів недавно нашумілого бойовика. Місця, де ставалися інциденти, вимальовували на карті рівну-рівну лінію, яка безпомилково впиралася в михандрівський інтернат. Не знаю, може, я на його місці теж би не витримав.

Крім того, в посилці лежали робочі журнали мага, останній запис в яких був зроблений двадцять років тому (напевне, Фокс не хотів, щоб вони дісталися НЗАМПІС), а також велика фотографія. Жовтуватий, вицвілий від часу листок ніс на собі зображення людей, які позували на фоні дивного постаменту, скорше за все, фотограф хотів зафіксувати випуск якогось учбового закладу: троє вчителів і восьмеро учнів. Першим зліва від викладачів сидів молодий і життєрадісний Фокс у світлому піджаку з хустинкою в кишені. Поряд, за спинами першого ряду, обіймалися дівчина і хлопець, лице хлопця було ретельно заретушовано — людина, ніби, є, а лиця у неї немає. На хлопцеві був стильний чорний костюм, а дівчина здавалася мені дуже знайомою, підпис на звороті підказував, що це Мілісент МакКоран, моя матір. Джо на фотографії не було.

Думаю, якби Чудесник спробував мені щось розповісти, я не повірив би жодному йому слову, але тепер мені ТРЕБА було знати, ким був мій батько і як він помер. Чому мати поїхала зі мною в такі глухі місця? Про що мовчав дядько Ґордон? І що це, нарешті, за дебільна книжка, через яку він загинув?

За вікном експресу дощ переходив у мокрий сніг, я повертався в Редстон.

Поїзд віддалявся, Горчак розглядав його хвіст з характерним цапиним прищуром.