Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

Аня ще міцніше стискає мою руку.

- Впевнена? – проводжу рукою по її обличчю. Уважно слідкуючи за її мімікою. Намагаюся зрозуміти, що ж такого трапилося у моєї дівчини. В голову лізуть лише погані думки про страшні хвороби.

- Абсолютно. Може краще десь поїмо? Я дуже зголодніла.

Ще раз уважно оглядаю Аню. Очі вже ясні, впевненіше стоїть на ногах. Якщо сили є зі мною сперечатися, то можна, мабуть, перенести на наступний день візит до лікарні.

- Гаразд, поїхали до мене додому. Там, до речі, на тебе чекає сюрприз.

- Який? - її пухкі губи розпливаються в грайливій усмішці. Аня обіймає мене за плечі. Навіть щоки стали рум'яніші від цікавості.

- Коли приїдемо, тоді й дізнаєшся, цікава моя. Але щодо твого обстеження ми ще поговоримо. Чому я не в курсі, що тебе здоров'я турбує?

Ми сідаємо назад у машину. Аня поряд зі мною на передньому сидінні. Як завжди, насамперед пристібає пасок безпеки.

Після моїх слів вона знову наче засумувала. Та що ж таке коїться? Може я надто на неї тисну? Ми зовсім нещодавно почали наші стосунки, а я вже свої директорські замашки показую. Сподіваюся, вона не сильно образилася.

- Ти вибач, якщо я лізу не у свою справу. Я лише хвилююся за тебе.

Беру Аню за руку та цілую тильну сторону її долоні. Знаю, що їй це подобається. Хочу підняти їй настрій.

- Я розумію. Просто тема розмови дуже серйозна, мені не хотілося б обговорювати її в машині. Тим паче коли ти за кермом. Небезпечно відволікатися від дороги. Я обов'язково все розповім тобі вдома.

До квартири ми приїжджаємо досить швидко. Сподіваюся, що сестра вже поїхала. А то вона в мене така докучлива, що може не тільки продукти привезти, як я просив, а ще й лишитися та повечеряти з нами.

Аня як завжди заворожено дивиться на будинок, в якому знаходиться моє житло:

- Такі незвичайні форми будівлі із закругленими кутами. Все ніяк не звикну, що ти живеш у такому незвичному місці. Наче в комп'ютерній грі намальовані будинки. А ще мені дуже подобаються яскраві кольори, в які пофарбовані фасади ваших під'їздів. Такий собі різнокольоровний оазис серед множини сірих бетонних коробок. Краса та й годі.

- Ходімо швидше. Потім за іншої погоди розглянеш краще. Не вистачало тобі ще застудитися.

Коли заходимо у квартиру, я уважніше прислухаюся до звуків. Ніби все тихо. Виглядаю з передпокою на кухню. На столі стоять пакети з продуктами. Отже, Свєта все ж таки зробила, що я просив без зайвих дій.

Молодець, сестричка! Не заважай брату будувати особисте життя.

- Аню, почекай мене, будь ласка, на дивані. Я швиденько перевдягнуся та повернуся.

Іду на другий поверх у спальню. Хочу вже зняти той клятий робочий костюм. Домашні штани та футболка мені комфортніші.

Мене не було якихось п'ять хвилин, а я застаю Аню на кухні. Вона розкладає продукти на полиці в холодильник.

- Це не дуже схоже на сидіння на м'якому дивані біля телевізора, Ань.

Вона від переляку впускає паперове пакування з яйцями на підлогу. Ошелешено підіймає на мене свій погляд. Здається, її очі стали ще більшими. Кавова гуща погляду затягує мене, наче магніт, у свої тенета. Не можу надивитись на неї. Красуня навіть коли стоїть біля розбитої калюжі курячих яєць.

- Вибач я не хотіла. Просто не змогла дивитися на купу продуктів, які стоять на столі. Раптом щось зіпсується. Я зараз все швидко приберу, – Аня судомно шукає щось навколо себе. – А де в тебе серветки чи ганчірка?

- Аня, заспокойся. – обережно хапаю її за плечі та тягну на себе вгору.

Аня сором'язливо ховає від мене свої очі. Великим та вказівним пальцем правої руки беру її за підборіддя та підіймаю обличчя дівчини вгору. Хочу, щоб ми дивилися одне одному в очі.

- Аня, перестань. Ти не винна. Трясця з тими яйцями. Сідай на стілець, а я сам все заберу. - Цілую її ніжно в губи, не заглиблюючи свого язика.

Спочатку треба прибрати жовто-сопливу консистенцію, що розтікається ширше по підлозі. Яєчні білки та жовтків швидко витікають крізь намокле упакування.

Аня швидко займає місце на стільці біля барної стійки, але виглядає все ще як кошеня, яке нашкодило.

За допомогою вологих паперових рушників та деякого зусилля за лічені хвилини справляюся з бридкою плямою на підлозі. Навіть дістаю з комори невелику складну швабру та проходжуся пару разів нею по плитці, щоб навіть сліду не залишилося.

- Каву питимеш? - Я підходжу до кавоварки та натискаю кнопку «еспресо» для себе.

- Я краще за чай буду звичайний чорний. З цукром.

– Як забажаєш, моя мила.

Поки я заварюю чай, Аня несміливо оглядає решту кімнати, яка з'єднана одним великим отвором із кухнею.

- Чому тут немає стіни?

– Я люблю простір. Та й зручніше готувати на кухні, коли можна дивитися щось на великому телевізорі, ніж на маленький екран за метр від тебе. А лише такий би розмістився тут, якби тут лишилась стіна. Також зручно, наприклад, спостерігати лежачі на дивані, як кохана в одній спідній білизні, готує для мене смачний омлет. - Ставлю перед Анею чашку з гарячим чаєм.