Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Померла.

– Інші родичі?

– У мене нікого немає… я ж, здається, вже сказала.

– Вони вам, голубонько, дівчинку не віддадуть, – господиня потяглася по цукерку, і Августа машинально присунула коробку ближче. – Почнете судитися – програєте. Чоловіка у вас немає, постійної роботи, видно, теж. А там повна сім’я.

– Зачекайте, виходить, її вдочерили?

– Припустімо.

– Я хочу побачити свою дочку! – спалахнула Августа. – І звідки ви, Марто Янівно, знаєте, що там відбувається? Вони що, янголи? Вона щаслива? Їй добре?

– Не в курсі… Давно не зустрічалися.

– Хто вони?

– Не скажу, – хрипко мовила Марта Янівна, здіймаючи гостре підборіддя. – Я й так, стара дурепа, клюнула на гачок, коли ви вчора зателефонували. А все тому, що сама та й сама, нема до кого слова мовити. Щось у вас у голосі було таке… І от – покликала на свою голову.

– Я все одно їх знайду, хоч би чого мені це було варте! Ну не впирайтеся ж!

– Вони її не віддадуть, ні. Олександра – жінка з характером, чудова хірургічна медсестра, ми з нею багато років працювали разом. Сергій, її чоловік, у Мартусі душі не чує… Ну от, проговорилась остаточно, стара вішалка…

– Виходить, мою дочку назвали Марта? На вашу честь?

– Звідки мені знати, все-таки дитина з’явилася на світ не без моєї участі… Слухайте, дорога моя, а нумо по чарочці? Нерви нікуди не гожі…

– Я не п’ю, Марто Янівно. Погано переношу алкоголь.

– Буває… Адреси в мене немає… Живуть десь неподалік, у районі парку. Саша якось телефонувала мені, зовсім нещодавно, їй був потрібен розумний ветеринар… Повне ім’я – Смагіна Олександра Максимівна. У лікарні вам не дадуть жодної інформації… Ох, як же я сама себе засмучую! Куди ж ви біжите?

Августа різко встала, так і не торкнувшись своєї чашки. Намагаючись не виказати нетерплячки, кивнула й попрямувала до дверей; господиня, постукуючи ціпком, поспішила слідом. На порозі Августа обернулася:

– Не варто вам мучити себе. Нічого страшного не сталось і не станеться. Забудьте, Марто Янівно, побережіть серце… Я цілком адекватна людина. І якщо моя дитина в гарній родині, я не стану нікому псувати життя – ні дівчинці, ні її прийомним батькам… А втекла я з лікарні й кинула дитину тому, що не було мужності… І годі про це. Дякую вам, мені час!

Коли двері зачинились, Августа дістала з внутрішньої кишені плаща мобільний і ввела в його пам’ять ім’я, по батькові та прізвище прийомної матері Марти. Старий повільний ліфт, охкаючи й скрегочучи, доправив її на перший поверх. Під’їзд виходив у тісний колодязь двору, накрапав дощ, народу на вулиці було мало. Вона одразу ж набрала номер друзяки покійного батька – колишнього майора міліції, нині пенсіонера.

– Дядю Вітю, це я… Ви вдома? А можна з вами сьогодні побачитись? Домовилися. Захоплю по дорозі…

Августа квапливо спустилася в метро, доїхала до ринку і, купивши все потрібне, сіла в маршрутку й уже за пів години дзвонила у двері Віктора Петровича. Увечері, вже після дев’ятої, його онук приніс те, чого вона так нетерпляче чекала.

Адреса громадянки Смагіної О. М. коштувала їй дві пляшки «Козацької ради», буханець житнього хліба з французької булочної та пів кіла сухої ковбаси.

7

Двері відчинили з ходу.

– А я вас чекала, – холоднувато мовила Олександра, пропускаючи Августу в помешкання. – Куйжель мені зателефонувала того ж таки дня. Ви так її розтривожили, що я проти ночі мусила бігти до неї. Спочатку вкололися, потім випили коньячку й поговорили.

Обидві стояли в тісному передпокої; Августа – у нових тіснуватих туфлях, із сумкою, де лежали обновки для дівчинки, з мокрими від хвилювання пахвами та пересохлим ротом, – і Олександра, яку їй вдалося нишком швиденько оглянути. Ця жінка мала трохи старший за неї вигляд, велика, повненька, у якомусь безформному сарафані. Руки невеликі, з коротко обстриженими нігтями; важке підборіддя, обличчя без усмішки. Шкіра гладенька, але дрібні зморщечки вже розбігаються навколо гарних похмурих очей.

– Я їй прямо сказала: Марта в курсі, що ми її вдочерили, жодних проблем… Що це ми тут застрягли, не розумію? Ходімо в кухню. Вони з батьком скоро з’являться після тренування. Залиште сумку; там, певно, щось для Марти?

Августа кивнула.

– Не знаю, як вона до вас поставиться. І передбачати не беруся, – хмикнула Олександра, коли вони сіли одна навпроти одної за столом. – У дівчиська той ще характер… Повечеряєте з нами?

– Навряд чи.

– Ви де працюєте?

– Наразі ніде.

Августа стежила, як пасма диму ліниво виповзають у вікно, і мовчала, прислухаючись до кожного звуку на майданчику за вхідними дверима.

– Ну що ж… То навіщо ви прийшли, Августо? Злякалися лишитися самотньою на старості, знадобилася розрада? Тоді я вам одразу скажу – Марта не та людина, на це не розраховуйте. Вона тут нещодавно таке вчудила, що ми з чоловіком думали – здуріємо. Це одразу після того, як Марта довідалася, що вона нам не рідна дочка. Правда тепер, слава богу, начебто заспокоїлася.

– Розкажіть мені про неї.

– Нормальна здорова підлітка. Із тарганами в голові, відповідно до віку. Займається плаванням, успішно. Навіщо вона вам саме тепер? Федоров ще нічого не знає і буде страшенно засмучений вашою появою.

– Я постараюся не засмучувати вашого чоловіка. Що стосується моєї… появи… Знаєте, бувають такі моменти в житті, коли раптом починаєш чітко бачити найголовніше. Тим більше, якщо колись зробив непоправну помилку.

– Із цим не до мене. Якщо вже ви тут, спробуймо все розставити по місцях… Ага, ось і вони!

Олександра підвелась і, не глянувши на гостю, вийшла в передпокій. Захряснулися вхідні двері, донісся дівочий смішок. Слів дочки Августа не розібрала, почула тільки, як Олександра сказала: «Марто, забери наплічник із передпокою. Перевдягнися після тренування й причепурись. У нас гості…»

У кухню зазирнув сухорлявий підтягнутий чоловік середніх літ, привітався. Нічим не прикметне обличчя.

Августа кивнула, і її одразу кинуло в жар, коли через його спину на неї подивилося коротко стрижене рудувате засмагле дівчисько з ніжним рум’янцем на всю щоку. Висока як для своїх років, у футболці з розтягнутим коміром. Їй здалося, що в цих насторожених очах немає й близько дитячої цікавості – тільки полегшення і легке здивування.

– Марто, руки, сказано ж бо…

Олександра відтіснила