Діана Сеттерфілд - Тринадцята казка

і коли я думала про це, моя печаль була схожа на печаль міс Вінтер. Її драма мала розігратися тут, у цьому будинку, у найближчі дні, і це була та сама драма, яка визначила моє життя багато років тому, коли я ще нічого не розуміла і нічого не пам’ятала.

Я знову поглянула на обличчя Еммеліни. Вона вже наближалася до тієї межі, за якою колись опинилась моя сестра. Невдовзі ця жінка перетне її і стане тут навіки втраченою, а деінде — новоприбулою. У мене виникло химерне бажання нашептати їй на вухо послання для моєї сестри: вона невдовзі з нею зустрінеться… Тільки я не знала, що їй переказати…

І знову я відчула на своєму обличчі допитливий погляд міс Вінтер. Це спонукало мене відмовитися від мого абсурдного задуму.

— Скільки лишилося ждати? — спитала я.

— Кілька днів. Можливо, кілька тижнів. Не довше.

Того вечора я допізна засиділася з міс Вінтер. І наступний день теж провела біля ліжка Еммеліни. Ми то вголос читали, то подовгу мовчали, і тільки лікар Кліфтон, ненадовго заходячи, час від часу переривав наше пильнування. Здається, він сприймав мою присутність у кімнаті як щось природне, охоплюючи й мене тією стриманою і ввічливою посмішкою, яку дарував міс Вінтер, коли потихеньку обговорював з нею стан її сестри, що невпинно погіршувався. Після цього лікар часто затримувався і сидів з нами годину-дві, розділяючи наше добровільне ув’язнення і слухаючи, як я читаю вголос. Це були книжки, взяті навмання з будь-якої полиці, розгорнуті навмання на будь-якій сторінці, книжки, які я починала читати з будь-якого місця, часто — з половини речення. «Грозовий перевал» поволі приводив до «Емми», яка згодом поступалася місцем «Діамантам Юстасів», котрі перетворювалися на «Важкі часи», а «Важкі часи» трансформувалися у «Жінку в білому». Неважливо, що то були фрагменти. Усе світове мистецтво з його повнотою, з його довершеністю, з його витонченістю форм було неспроможне хоч чимось тут зарадити. А от звичайнісінькі слова — ті були як рятувальний круг, як рука допомоги. Вони наче навмисне позбулися свого приглушеного ритму, щоб той не став лічильником тих вдихів і видихів, які ще судилося зробити Еммеліні у цьому житті.

…Нарешті ще один довгий день згас; завтра Святвечір, день мого від’їзду. Якщо чесно, то мені не дуже хотілося їхати. Умиротворена тиша цього будинку, розкіш усамітнення в цьому парку — більше нічого я від життя й не бажала. Крамниця і батько здавалися мені маленькими, далекими і незначущими, а мати (як і завжди) — ще більш далекою і ще менш значущою. Що ж до Різдва… У нашій родині воно минало надто швидко, відразу після мого дня народження, тому для моєї матері це вже було занадто: вона не могла стерпіти ще й святкування народження дитинчати якоїсь чужої жінки, незважаючи на те, що народилося воно дуже-дуже давно. Я пригадала, як тато розпечатував різдвяні вітальні картки, що їх надсилали нам нечисленні друзі моїх батьків, а потім розставляв над каміном зображення безневинних Санта-Клаусів (бо ті не дратували своїм виглядом матір), усілякі засніжені пейзажі із зображенням звірів та птахів, але картки із зображенням Матері Божої ховав. Щороку в нього назбирувалася їх ціла потаємна купа: тиснені золотом зображення матері, що з любов’ю і захватом вдивляється у своє єдине, бездоганно довершене дитя, а дитя й собі дивиться на неї; обидва утворюють наче благословенне коло любові й цілісності. І щороку всі ці картки у великих кількостях переадресовувалися до смітника.

Я знала: якщо я попрошу, міс Вінтер дозволить мені залишитися. Ба більше: вона б навіть зраділа перспективі мати при собі співрозмовника у наступні тяжкі дні. Але я не попросила. Не наважилася. Я бачила, що стан Еммеліни невпинно погіршується. Вона слабнула, і невидима рука дедалі дужче стискала моє серце. Тривога підказувала мені, що розв’язка не за горами. Соромно зізнаватися у своєму боягузтві, але Різдво стало для мене нагодою втекти. І я скористалася з цієї нагоди.

Увечері я пішла до своєї кімнати, спакувала речі, а потім повернулася до апартаментів Еммеліни, щоб попрощатися з міс Вінтер. Усі перешіптування сестер відлетіли легкокрилим метеликом; атмосфера смутку і тривоги згустилася, стала ще важчою. На колінах у міс Вінтер лежав якийсь томик, але їй давно вже було не до читання: вона не зводила сумних очей з обличчя сестри. Еммеліна нерухомо лежала в ліжку, і тільки ковдра тихенько здіймалася й опускалася в ритмі її дихання. Очі її були заплющені; схоже було, що вона спить глибоким сном.

— Марґарет, — прошепотіла міс Вінтер, вказуючи на крісло.

Мені здалося, що вона рада моєму приходу. Разом ми спостерігали, як густішають сутінки, і слухали, як дихає Еммеліна.

Вона лежала між нами у ліжку, і її ритмічне дихання, яке то накочувалося, то відкочувалося, нагадувало шум хвиль на березі моря.

Міс Вінтер не говорила ні слова, і я теж сиділа мовчки, подумки складаючи всілякі неймовірні послання, які могла б передати своїй сестрі через оцю жінку, що незабаром має вирушити в далеку мандрівку, звідки не повертаються. Здавалося, що кожен її подих наповнював кімнату невимовною, непозбутньою печаллю.

Нарешті темний силует міс Вінтер біля вікна неквапливо поворухнувся.

— Візьміть ось це, — сказала вона, і я зауважила ледь помітний порух її руки в темряві. Вона щось простягала мені через ліжко.

Мої пальці намацали прямокутний шкіряний предмет із металевою застібкою. Щось схоже на книжку.

— Це зі скриньки скарбів Еммеліни. Їй цей скарб уже не знадобиться. Їдьте додому. Дорóгою перечитаєте. Коли повернетеся — поговоримо.

Тримаючи книжку в руці, я пройшла через кімнату до дверей, натикаючись на меблі. А позаду мене чулося ритмічне дихання Еммеліни, яке нагадувало шум хвиль на березі моря.

Щоденник і поїзд

Щоденник Естер був пошкоджений. Ключа не було, а іржава застібка залишала на пальцях руді плями. Перші три сторінки злиплися, просякнуті клеєм з обкладинки. Останнє слово кожної сторінки перетворилося на нерозбірливу коричнювату пляму, наче край щоденника навмисне занурили у грязюку. Кілька сторінок було вирвано; на нерівних краях виднілися тільки позбавлені сенсу уривки слів, які дражнили уяву: не, бож, впе, закл. Крім усього іншого, щоденник, вочевидь, колись побував у воді. Поверхня його була хвилястою; згорнутий, він був товстішим, ніж мав бути колись.

При першому ж побіжному погляді на сторінку ставало ясно, що текст і справді вийшов не з-під пера якогось давнього літописця, а саме з-під пера Естер. Ось притаманні її письму чіткі надрядкові елементи, плавні заокруглення, зручний для ока нахил букв, невеличкі, але розбірливі інтервали. Але при