Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

валив помаранчевий вогонь і густий чорний дим. — Змушує поглянути на світ по-новому, — протягнула міс Вулф.

І справді. Порівняно з розгулом величної і страшної стихії, їхні зусилля видавалися геть мізерними.

— А мене гордість бере за нас, — тихо сказав містер Сіммс. — За те, що ми й далі боремося. Самі-самісінькі.

— Долі наперекір, — зітхнула міс Вулф.

Перед ними відкривався вид на Темзу. Загороджувальні аеростати коливалися в повітрі, як сліпі кити не в тій стихії. Вони стояли на даху Шелл-Мекс-гаузу. Тепер там розмістили Міністерство постачання, де працював містер Сіммс — це він запросив Урсулу та міс Вулф «подивитися на краєвид згори».

— Вражає, правда? Наче й дикість — а заворожує, — сказав містер Сіммс, ніби вони були десь серед круч Озерного краю, а не на Стренді під час рейду.

— Щодо «заворожує» я не певна, — сказала міс Вулф.

— Сюди сам Черчилль піднімався, — сказав містер Сіммс, — такі тут краєвиди. І був у захваті.

Пізніше, коли жінки лишилися на самоті, міс Вулф сказала:

— Знаєте-но, я думала, що наш містер Сіммс — чиновник низького рангу, така він скромна душа, але раз він лазив по дахах із самим Черчиллем, то має бути велике цабе.

(Один із пожежників, що чергував на даху, сказав «Добрий вечір, містере Сіммс» із такою повагою, яку мусили виказувати Морісові, хоча у випадку містера Сіммса не силуваною).

— Він не задирає носа, — сказала міс Вулф. — Мені таке в людях подобається.

А мені подобаються ті, хто задирає носа, — подумала Урсула.

*

— Ну й видовисько, — сказала міс Вулф.

— Скажіть, — із завзяттям підхопив містер Сіммс.

Урсула дивувалася, як вони можуть насолоджуватися «видовиськом», хоча болісно свідомі, що це означає на практиці.

— Ніби боги влаштували шумну вечірку, — сказав містер Сіммс.

— Я б на таку не прийняла запрошення, — сказала міс Вулф. Зачувши знайомий свист, вони пірнули за парапет, але бомби вибухнули на певній відстані — гуркіт чули, але не бачили, куди влучило. Урсулі в голові не вкладалося, що над ними ширяють німецькі бомбардувальники, якими керують, по суті, такі ж хлопці, як Тедді. Вони не погані, просто роблять те, що їм наказали. Зло у самій війні, не в людях. Хоча для Гітлера вона зробила б виняток.

— Звісно, — погодилася міс Вулф. — Я певна, що він безумний.

Тієї миті просто на дах міністерства, заскочивши їх зненацька, звалився пакунок запалювальних снарядів. Вони засюрчали й заіскрили, і до них кинулося двоє пожежників із насосом. Але міс Вулф підхопила відро піску і їх випередила.

(— А вона прудка як на її вік, — так містер Буллок оцінив її поведінку).

*

— А що, як це світова остання ніч? — проказав знайомий голос.

— О, ви зуміли до нас приєднатися, містер Деркін? — доброзичливо озвався містер Сіммс. — Чоловік на дверях вас не потурбував?

— Ні-ні, він знав, що мене запрошено, — сказав містер Деркін, ніби усвідомлюючи свою важливість.

— А на посту хоч хтось лишився? — пробурмотіла у простір міс Вулф.

Урсула раптом не стрималася і таки виправила містера Деркіна:

— «А що, як зараз світова остання ніч?» Слово «зараз» усе міняє, чи не так? Здається, що ви в гущі подій — так і є — а не просто собі розглядаєте теоретичне питання. Кінець — ось він, тут, ніяких більше ігр.

— Господи, стільки мороки — через одним-одне слово, — ображено пирхнув містер Деркін. — Хоча, очевидно, я приймаю ваше виправлення.

Урсулі здавалося, що одне слово може багато що змінити. Донн був із тих поетів, які скрупульозно добирали кожне слово. Свого часу він був настоятелем собору Святого Павла, його безславно поклали спочивати десь у надрах будівлі. У смерті він перетривав Велику лондонську пожежу. А цю, цікаво, перетриває? Веллінґтонова труна виявилася надто масивною, щоб зрушити її з місця, тож її просто заклали цеглою. Ральф улаштував їй екскурсію — він чергував у соборі ночами і знав про нього все. Хай би що собі думала Памела, він не іконоборець.

Коли вони вийшли на яскраве пообіднє сонце, він запропонував:

— Може, знайдемо десь чаю?

На що Урсула сказала:

— Ні, ходімо краще до тебе у Голборн і переспимо.

Так вони і зробили, й вона почувалася паршиво, бо доки Ральф люб’язно припасовував своє тіло до її, ніяк не могла позбутися думок про Крайтона. Потім Ральф сконфузився, ніби не знав, що з нею робити далі. Вона сказала:

— Я точнісінько та сама особа, якою була до того, як ми це зробили.

На що він:

— А я, мабуть, ні.

Вона подумала: Господи, та він ще незайманий, але він розсміявся і сказав — ні, ні, річ не в тім, досвід у нього є, він просто такий у неї закоханий, «а тепер почуваюся, не знаю... піднесено».

— Піднесено? — перепитала Міллі. — Сентиментальні нісенітниці. Він виставив тебе на п’єдестал, і най поможе йому Бог, коли він побачить, що ноги у тебе з глини.

— Спасибі.

— Це змішана метафора — чи справді цікавий образ?

Міллі, звісно, завжди...

— Міс Тодд?

— Вибачте, замріялася.

— Треба повертатися до нашого сектора, — скзаала міс Вулф. — Дивно, але тут почуваєшся в безпеці.

— Я певна, що це не так, — сказала Урсула.

І як у воду дивилася: за кілька днів Шелл-Мекс-гауз зазнав серйозних ушкоджень.

*

Вона чергувала з міс Вулф у її квартирі. Сиділа перед великим вікном у кутку, пила чай, їла печиво.

Якби не грім зеніток, могло би здатися, що це просто двоє жінок зустрілися поговорити. Урсула дізналася, що міс Вулф звати Доркас (ім’я їй не подобалося), а її наречений (Ричард) загинув на Великій війні.

— Я досі називаю ту війну Великою, — пояснила вона, — але ж ця більша. Бодай цього разу, сподіваюся, справедливість на нашому боці.

Міс Вулф вірила у війну, але після початку бомбардувань її віра в Бога «похитнулася».

— Усе одно мусимо триматися за добро і справедливість, хоча все виглядає геть безглуздим. Починаєш сумніватися в божественному плані і всьому цьому.

— Це якісь суцільні випадковості, а не план, — погодилася Урсула.

— І німців шкода, думаю, серед них більшість теж проти війни — хоча, звісно, при таких, як містер Буллок, цього краще не казати. Але якби це