Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

Д. Вишневскій, Кіевская Академія въ первой половинЂ XVIII ст., Київ 1903.

Н. Петровъ, Кіевская Академія въ царствованіе Екатерины II, Київ 1906.

В. Серебряниковъ, Кіевская Академія съ половины XVIII в. до преобразованія ея въ 1819 г., Київ 1897.

Н. Стеллецкій, Харьковскій Коллегіумъ, Харьків 1895.

Гр. Данилевскій, Харьковскія народныя школы, "Украинская Старина", Собр. Сочин. изд. Маркса, т. XXI, Петербурґъ 1901.

Ал. Лазаревскій, Статистическія свЂдЂнія объ украинскихъ народныхъ школахъ въ XVIII ст., "Основа", 1862, кн. V.

Вл. П(архомен)ко, Къ исторіи образованія на УкраинЂ, "Кіевск. Стар.", 1905, IX і X

Ф. Павловскій, Приходскія школы въ Старой Малороссіи и причины ихъ уничтоженія, там же, 1904, кн. I.

Гр. Максимовичъ, Обученіе грамоты и воинской екзерциціи въ Малороссии въ концЂ XVIII в., "Чтенія О-ва Нестора летописца", Київ 1912, кн. XXIII.

Л. Миловидов, Проєкт університету у Київі у другій половині XVIII в., "Київські Збірники", т. І., Київ 1931.

Іг. Лоський, Українці на студіях у Німеччині в XVI-XVIII ст., "Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка", т. 151, Львів 1931.

П. Єфименко, Шпитали въ Малороссіи, "Кіевск. Стар.", 1883, кн. IV.

Ф. Ернст, Київські архітекти XVIII віку, "Наше Минуле", Київ 1918, кн. І.

М. Біляшевський, Наші національні скарби, "Шлях", Київ 1917, ч. 9-10 і окремо Київ 1918.

О. Горностаевъ, Дворцы и церкви Юга", Культурныя сокровища Россіи", вып. VIII, Москва 1914.

К. Широцкій, Очерки по исторіи декоративнаго искусства Украины, Київ 1914.

Г(орленко В.), Старинная южнорусская гравюра, "Кіевск. Стар." 1890.

I. Г. Павлуцкій, Древности Украины. Деревянные и каменные храмы, Київ, 1906.

Д. Щербаківський, Українські деревляні церкви, Короткий огляд розробки питання, "Збірник Секції Мистецтва Укр. Наук. Т-ва", Київ, 1921.

Д. Антонович, Скорочений курс історії укр. мистецтва, Прага 1923.

Ф. Ернст, Українське мистецтво XVIІ-XVIII віків, Київ 1919.

Д. Щербаківський та Ф. Ернст, Український портрет XVII-XX ст., Київ 1925.

Мик. Грінченко, Історія української музики, Харьків 1922.

D. Dorošenko, Die Ukraine und ihre Geschichte im Lichte der westeuropäischen Literatur des XVIII und der ersten Hälfte des XIX Jahrhunderts, „Abhandlungen des Ukrain. Wissenschaftl. Institutes", Berlin, B. I, 1927.

Розділ 10

...

Заселення Слобідської України. Слобідські козачі полки. їх соціяльний і економічний устрій. Землеволодіння. Військова служба. Російські реформи XVIII віку. Скасування козацького устрою. Культурне життя Слобожанщини.

Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свій автономний устрій іще одна українська область на лівому березі Дніпра — так звана Слобідська Україна. Її історія творить окрему сторінку в діях української землі, і через те їй треба присвятити окремий розділ у цьому нарисі. Історіографія Слобідської України доволі добре розроблена в українській і російській історичній науці, з далекого погляду навіть краще, ніж певні періоди історії Гетьманщини. Досить указати на праці Багалія, Миклашевського, Міллєра, до яких прилучився цілий ряд молодших дослідників. Осередком наукової праці над дослідами історії Слобідської України до недавнього часу був Харьків із його університетом і ріжними установами, звязаними з університетом. Досліди улегшувало те, що в Харькові сконцентровані й місцеві архівні матеріяли, це головне джерело історичних студій. Професорові Багалієві належить і перший загальний курс історії Слобідської України, що появився в 1918 році й подає ніби підсумок усієї дотеперішньої наукової праці над історією краю.

Іменем Слобідської України означують широку область, яка лежить на схід від теперішньої Полтавщини й обіймає простір цілої колишньої губернії Харьківської та кількох південних і південно-західніх повітів губерній Курської й Воронізької. З погляду етноґрафічного ця область творить компактну цілість із чисто українським населенням. З погляду історичного треба пригадати, що більша частина теперішньої Слобідської України, або просто Слобожанщини, була тереном дуже давньої словянської кольонізації і X-XVIII віках входила в склад Чернігівсько-Сіверського князівства. Її простори були ареною завзятої боротьби з половецькими ордами, й десь на території теперішньої Харьківщини відбувся нещасливий похід сіверських князів, оспіваний у «Слові о полку Ігоря». Татарська руїна на довгі століття обернула цей край у безлюдну пустиню, яка тільки в першій половині XVII віку почала кольонізуватися наново, знову ж таки українським населенням.

З погляду географічного Слобідська Україна представляє високу площину на вододілах басейнів Дніпра й Дону. Це типовий чорноземний степ, переритий глибокими ярами, на дні яких течуть річки й струмочки, й колись багатий лісами. Високі лісисті береги річок Донця, Тихої Сосни, Осколу були дуже зручні для поселення й оборони від ворогів. Річки Оскол, Донець, навіть Псьол і Ворскла в своїй горішній течії були колись сплавні, бо на дні їх уже за наших часів знайдено якори й останки суден доволі великого розміру. Систематичне нищення лісів довело до того, що річки стали маловодні і втратили своє колишнє значіння комунікаційних шляхів.

На світанку нашої ери степи теперішньої Слобідської України служили за пристановище для цілого ряду кочових племен, які перебували тут одно за другим, довго не задержуючись і посуваючись щораз далі на захід. Гунни, авари, печеніги, торки, половці, татари — всі вони залишили сліди свого перебування й своєї культури в численних археольоґічних знахідках. Коли від половини XIII віку на південному сході запанували татари, то через степи Слобожанщини пролягали їх шляхи, котрими вони робили свої наїзди на українські й великоруські землі. Ці шляхи проходили звичайно по вододілах річок. Із них історичне значення, як військовий, а пізніше торговельний шлях, здобув собі шлях Муравський, що йшов із Криму через Перекоп, поміж верхівями річок Молочні Води й Кінські Води, поміж Вовчими Водами й Торцем, далі вододілом Дону й Оки аж до самої Тули; так само через Слобідську територію проходили шляхи ізюмський, Калміуський, Бакаївський, Ромодан і Сагайдачний.

Коли в кінці XIV в. татарська сила почала слабнути й на півночі виросли два державні осередки, які стали обєднувати біля себе великоруські, білоруські й українські землі, — один у Москві, а другий у Вільні, то експанзія великого князівства московського почала посуватися головно на південь і південний схід. Територія Слобожанщини уявляла собою так зване Дике Поле, звідки появлялися дрібні й більші татарські загони, щоб нападати на південні окраїни Московської держави. В міру того, як протягом XV й першої половини XVI століття ці окраїни заселювались, явилася потреба організувати постійну охорону з боку неспокійного, вічно загрожуючого степу. Московський уряд уживав системи погряничних укріплень, звязаних між собою цілою безпереривною лінією дрібних форпостів і сторожових станиць, так що виростала ніби одна суцільна оборонна лінія, на північ від якої жило осіле хліборобське населення, а на