Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

поск­рив­ля­лись. Ба­ла­бу­ши­ха приміти­ла ті гри­ма­си й по­ча­ла за­го­во­рю­ва­ти.

- Чогось в на­ших корів по­га­не мо­ло­ко. Який­сь та­кий не­гар­ний дух од йо­го. Навіть мас­ло з їх чимсь од­го­ниться. Чи не на­ра­яли б ви мені, ма­дам Шмідто­ва, де-не­будь ку­пи­ти ко­ро­ву?

- Може, ваші ко­ро­ви па­сут на гіркий траві: є та­кий гіркий тра­ва, ду­же смер­дить, і як той смер­дя­чий тра­ва ззіст ко­ро­ву, то й мо­ло­ко бу­де смер­дит, - ка­за­ла ди­рек­тор­ша.

Після кофію гості трош­ки по­сиділи й поп­ро­ща­лись. Во­ни про­си­ли до се­бе в гості Ба­ла­бух. Гості сіли в фа­етон й ще раз поп­ро­ща­лись. Ба­ла­бу­ши­ха сто­яла на ган­ку й ще раз гук­ну­ла:

- Не за­бу­вай­те ж нас! Приїжджай­те до нас як мож­на частіше!

Вернувшись у за­лу, Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя за­раз ки­ну­лись до бу­кетів.

- Мені привіз бу­кет Гус­тав. Ось і підпис є. Чи ви ба­чи­те, ма­мо?

- А мені привіз Гер­ман. Чи ти ба! Ось і мій підпис, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, за­був­ши, що їй швид­ко бу­де п'ятде­сят років.

- Ой ма­моч­ко! Та й гар­ний же Гус­тав! - крик­ну­ла Нас­тя. - В чор­но­му уб­ранні він ще кра­щий од Га­ну­ша.

- О, ні! Га­нуш кра­щий. В Га­ну­ша темні карі очі й пос­тать повніша й пос­тавніша, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- А в Гус­та­ва сині очі, на­че не­бо. Я люб­лю сині очі, - ска­за­ла Нас­тя, ню­ха­ючи бу­кет.

- Буде, бу­де твій Гус­тав! Тре­ба, до­ню, справ­ля­ти бал.

- Треба, ма­мо, та ще як мож­на швид­ше. Ой як мені хо­четься по­тан­цю­ва­ти!

Балабушиха вхо­пи­ла Нас­тю до­ло­ня­ми за що­ки й по­ча­ла її цмо­ка­ти.

- Золото моє до­ро­ге! Як я бу­ду жи­ти без те­бе, як за­ве­зе те­бе Гус­тав десь да­ле­ко? Ти моя под­ру­га, моя то­ва­риш­ка, моя ма­зу­ха, моя єди­нич­ка! - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, обніма­ючи та цілу­ючи Нас­тю.

В Насті на очах вис­ту­пи­ли сльози, не­на­че во­на вже зби­ра­лась виїжджа­ти з Гус­та­вом в да­ле­кий край, за гра­ни­цю.

- Які-то сукні ми спра­ви­мо собі на бал, - по­ча­ла вже кло­по­та­тись Ба­ла­бу­ши­ха. - В яко­го кольору сук­ню я те­бе при­бе­ру, моя до­ню?

- Мабуть, в ро­же­ву, ле­геньку ба­ре­жо­ву, - ска­за­ла Нас­тя.

- О, ні! Тре­ба те­бе вбра­ти в якусь до­рож­чу. Я ду­маю зро­би­ти тобі ат­лас­ну білу: білий кольор прис­тає най­кра­ще тобі до ли­ця, бо ти чор­ня­ва; в ро­же­во­му ти бу­деш бліда.

- То не­хай бу­де біле ат­лас­не, а до гру­дей й до пле­чей приш­пи­ли­мо рожі в зе­ле­но­му листі. Ой як бу­де гар­но!

- А я ду­маю по­ши­ти собі зе­ле­ну сук­ню, як не ат­лас­ну, то при­най­мні по­по­ло­вині з шов­ком. Прав­да, мені зе­ле­ний кольор прис­тає до ли­ця? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Вам, ма­мо, най­кра­ще в чор­но­му або в сіро­му.

- Ще що ви­га­дай! Хіба ж пак я та­ка вже ста­ра, щоб уби­ра­тись в чор­не? Мій кольор зе­ле­ний, і я по­шию собі шов­ко­ву зе­ле­ну сук­ню.

- Але чи дасть па­па гро­шей? На такі сукні гро­шей тре­ба ду­же ба­га­то.

- Ми па­пи не звик­ли пи­та­ти. Тре­ба, то й нас­та­чай! А нам тре­ба по­ка­за­ти те­бе Гус­та­вові в усій красі. Мо­же, він по­ве­зе те­бе й за гра­ни­цю.

- Ой ма­моч­ко моя! - крик­ну­ла Нас­тя й ки­ну­лась цілу­ва­ти матір. Дов­го хо­ди­ли во­ни по залі, поб­рав­шись попід ру­ки й ма­ха­ючи розкішни­ми бу­ке­та­ми, до­ки не прий­шов Ба­ла­бу­ха і Ки­ли­на по­да­ла обід.

Балабушиха ду­ма­ла спра­ви­ти бал во­се­ни, як спа­де жа­ра, щоб не бу­ло важ­ко тан­цю­ва­ти. Щоб не бра­ла нудьга, до­ки нас­та­не те свя­то, Ба­ла­бу­ши­ха з Нас­тею за­ду­ма­ли для роз­ва­ги ви­ши­ва­ти. Нас­тя роз­по­ча­ла ви­ши­ва­ти собі покрівчик на стільчик до фор­теп'яна, а Ба­ла­бу­ши­ха тре­тю по­душ­ку на ка­на­пу, та­ку са­му, яку во­на ви­ши­ла Га­ну­шеві. За ви­ши­ван­ням во­ни при­ду­му­ва­ли собі кос­тю­ми на бал і вилічу­ва­ли, що бу­дуть кош­ту­ва­ти рожі, ат­ласні білі че­ре­вич­ки, гірлян­ди та сукні. Во­ни налічи­ли більше сотні кар­бо­ванців і пос­та­но­ви­ли при­че­пи­тись до Ба­ла­бу­хи.

- Марку Пав­ло­ви­чу! А ми оце з доч­кою за­ду­ма­ли спра­ви­ти бал. Гус­тав, здається, за­ли­цяється до на­шої Насті. Партія бу­ла б ду­же гар­на. Я ду­маю поп­ро­си­ти на бал на­ших фаб­рицьких знай­омих.

- Кого? Отих міщан? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Яких міщан? Поп­ро­си­мо ди­рек­то­ра з сім'єю та двох-трьох йо­го знай­омих, кра­щеньких, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Ти не ду­же їх нап­ро­шуй: і так па­рафіяни вже го­мо­нять, що до нас в дім їздять тільки ля­хи та німці. Ти знаєш, що наші ду­ховні див­ляться на фаб­рицьких па­ничів, як на прой­дисвітів та бур­лак. Нам потрібна доб­ра сла­ва для Насті. Бог відає, які там лю­ди на са­хар­нях. Семіна­рис­ти об­ми­на­ти­муть нас, за­го­во­рять, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Нехай го­во­рять! Я за ду­хов­но­го не ду­маю да­ва­ти своєї доч­ки, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Так па­рафіяни од­вер­нуться од свя­ще­ників; а хіба це гар­но? - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Ото й доб­ре. Я й са­ма дав­но од їх од­вер­ну­лась. Але не об тім мо­ва. Тре­ба Насті спра­ви­ти сук­ню, як не шов­ко­ву, то білу ат­лас­ну; та й собі я ду­маю по­ши­ти но­ве уб­ран­ня.

- Атласну білу сук­ню? Та й ще вечір? А скільки ж во­на кош­ту­ва­ти­ме?

- Ми полічи­ли з Нас­тею, й ви­хо­дить на всі убо­ри тро­хи більше сотні кар­бо­ванців або й усіх дві.

- Сто кар­бо­ванців або й двісті!.. - крик­нув Ба­ла­бу­ха й ско­чив з стільця, нев­ва­жа­ючи на свою пос­тать, вже зовсім об­важнілу.

Він по­чав хо­ди­ти по хаті, пе­рех­няб­лю­ючись на ході.

- Сто кар­бо­ванців! В ме­не в ки­шені не­ма й двад­ця­ти.

- То ми на­бе­ре­мо на­бор у Волька, - Волько дасть на кви­ток, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- А хіба в нас і без то­го ма­ло тих квитків: ми ж не­дав­но зап­ла­ти­ли за фор­теп'ян; пла­ти­мо ска­жені гроші Га­ну­шеві за Нас­тині уро­ки му­зи­ки, - го­во­рив з сер­цем Ба­ла­бу­ха, аж жінка й доч­ка зди­ву­ва­лись.

- Вже як хоч, а нам тре­ба но­вих су­конь. Тре­ба бра­ти на квит­ки.

- То про­же­ни Га­ну­ша - мен­ше бу­де тра­ти. На­що нам та му­зи­ка? Нас­тя вже вив­чи­лась гра­ти; бу­де з неї.

Балабушиха по­ду­ма­ла, що во­на більше не ба­чи­ти­ме Га­ну­ша двічі на тиж­день, і ска­за­ла:

- Ні, ще тре­ба бра­ти уро­ки. Я вмру без му­зи­ки. А ти нам та­ки дай гро­шей.

- А як не­ма? Лег­ко ска­за­ти - дай. От міща­ни зби­ра­ються по­зи­ва­ти ме­не в мит­ро­по­ли­та за ве­ли­ку пла­ту на тре­би; сам чув сьогодні на ба­зарі, як ме­не ла­яли.

- Нехай ла­ють, а гроші не­хай пла­тять. А Насті та­ки тре­ба приб­ра­тись, - во­на вже на порі ста­ла, вже до­рос­ла дівчи­на.

- Про ме­не, як хо­чеш, а я гро­шей не дам, бо не маю. Та й той бал не кар­бо­ван­цем од­бу­деш.

Балабуха підняв го­лос так, що Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя тільки очі по­витріща­ли на йо­го. Ба­ла­бу­ха знав, що те­пер йо­го жінку не вкра­де той ста­рий німець сто­ляр, що щи­пав її за плечі в ди­рек­то­ра; знав, що во­на не вте­че до батька в Хохітву,