Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Олександр Павлович задоволено посміхнувся і сів у крісло біля вікна. Звідси було добре видно двері до сусідньої кімнати.

— Що за дурниці? — здивувалася невидима Олександрові Павловичу Валерія.

— Ось ці… — Тут вона помовчала, певне, відбираючи квіти, — постав у велику вазу, ту, з обідцем… А ці дві підріж під самі чашечки і ось їх можеш пустити плавати. Тільки не в ванну, а в салатницю…

“Троянди в салатницю? — здивувався Олександр Павлович. — Це буде дотепніше, ніж ванна…”

Дівчинка пройшла повз нього з букетом, не дивлячись на Олександра Павловича, зникла на кухні — там відразу вода з крана полилася, щось дзенькнуло, і та ж невидима Валерія запитала:

— Сашко, це ти?

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — це не я. Це посильний з квіткового магазину. Він чекає “на чай”.

Валерія засміялась.

— Хай почекає… Ідея щодо ванни — твоя?

— Моя. Як і все химерне… Тільки з салатницею, по-моєму, не краще.

— Розумів би!

— А що… — почав було Олександр Павлович і осікся: до кімнати ввійшла дівчинка, тримаючи в руках кришталеву чи то салатницю, чи то супницю, щось кришталево-утилітарне, а все ж більш схоже на широку, з низькими краями вазу, в якій червоними лебедями плавали дві квіткові голівки.

І Олександр Павлович згадав Амстердам — був там на гастролях, згадав величезне, схоже на аеровокзал, приміщення аукціону квітів, довгі скляні вітрини сувенірних кіосків, де майже в таких самих, тільки спеціально для того зроблених, вазах-салатницях плавали акуратні голівки троянд і тюльпанів…

Дівчинка обережно поставила салатницю на журнальний столик, подивилася на Олександра Павловича: ну, мовляв, як?

— Гарно, — визнав він.

— І житимуть вони вдвічі довше, ніж у вазі, — додала з-за стіни Валерія. — Зрозумів думку?..

— Я б тобі ще приніс, — посміхнувся Олександр Павлович, — подумаєш, проблема… Воно-то гарно, але тільки квіти без стеблинок, знаєш, якось…

— Все залежить від смаку, — сказала Валерія. — А ви познайомтесь, познайомтесь, якщо вже побачилися… — Чимось вона там шаруділа, гримала: готувалася до виходу “в світ”. — Наташа. Олександр Павлович… Так. Наташа, ти знаєш: Олександр Павлович працює у цирку, він — фокусник.

— Ілюзіоніст, — поправив Олександр Павлович.

— Є різниця? — здивувалася Валерія.

— Невиразна…

Дівчинка слухняно стояла перед Олександром Павловичем. Він дістав з кишені пачку “Яви”, вибив на долоню сигарету:

— Дивись.

Змахнув рукою — щезла сигарета. Знову змахнув — знову з’явилася. Замкнув її в кулаці, витягнув руку, поволі розтулив пальці — порожньо.

Наташа стежила за ним зачаровано.

— Що ви там затихли? — запитала Валерія.

— У нас справи, — відповів Олександр Павлович.

Він клацнув запальничкою, зробив затяжку. Тримаючи запалену сигарету двома пальцями, як і належить: середнім і вказівним — він згинав і розгинав їх, і сигарета слухняно зникала і знову з’являлася — лише хитався в кімнатному устояному повітрі хиткий тютюновий димок.

Давній-предавній фокус: спритність рук.

Валерія нарешті ввійшла до кімнати.

— Палив?

— Ні в якім разі! — з жахом сказав Олександр Павлович і, немов підтверджуючи, підняв руки: сигарети в них не було. — При дитині! Хіба можна!..

Наташа захоплено засміялася, і Олександр Павлович відзначив, що це вперше з того моменту, як він прийшов.

— А дим звідки? — Валерія різко повернула його долоню: з тильної сторони її, затиснута пальцями, ледве трималася сигарета. — Теж мені ілюзіоністи.

— Викрили, — зізнався Олександр Павлович. — Значить, не судилося. Нічого, Наташо, я знаю ще двісті сімдесят три зовсім не викривальних фокуси і все тобі покажу. Хочеш?

Вона кивнула.

— Іншим разом, — сказала Валерія. — Нам час… Наташо, якщо встигнеш зробити уроки — в дев’ятнадцять десять по другій програмі “Клуб кіноподорожей”. І не забудь попрасувати білизну, там небагато… Бувай.

— І ще полагодь дзвоника, — додав Олександр Павлович. — Він заїдає.

Валерія здивовано подивилася на нього.

— Певне, цього вона не зуміє…

— Та що ти кажеш?! — здивувався Олександр Павлович. — А я думав, що дзвоник для неї — так, дрібничка. Гаразд, Наташо, не сумуй: “Клуб кіноподорожей” — річ сильніша за “Фауст” Гете. Дзвоника я сам відремонтую. Наступного разу. Я вмію. А фокуси від нас нікуди не втечуть…

Вже в машині він запитав Валерію:

— Вона в тебе вундеркінд?

— Звичайна дитина. А що тебе здивувало?

— Я вражений. Все сама й сама…

— Не все, — засміялася Валерія. — Дзвінок, бачиш, не може.

— Кого ти з неї робиш? — серйозно поцікавився Олександр Павлович.

— Людину, любий Сашуню, людину.

— Себе?

— А чим погана?

Кинув жартома:

— Погано до мене ставишся.

Підтримала жарт:

— Як заслужив…

Він вів машину і палив сигарету — ту, що залишилась від фокуса. Він знав, що не заслуговує на добре ставлення. Але звідки про це знала Валерія?

Олександр Павлович сидів у своїй гардеробній в цирку і дивився у вікно. Вересень вже настав. Ще зелене, але вже трохи жовте дерево — ясень, здається, — шелестіло під по-літньому теплим вітром, що часом залітав ненадовго до гардеробної Олександра Павловича. Десь унизу утробно ревли ведмеді.

До прем’єри, до відкриття сезону, залишалося десять днів.

Олександр Павлович приїхав до цирку відразу ж після своєї відпустки, і так вже сталося, що один з перших. Можна було, не рахуючись із звичним обмеженим репетиційним часом, прогнати атракціон, навіть можна було зробити це вдень, а не вночі — в звичний для ілюзіоністів час, — тому що в цирку майже ніхто не з’являвся і не варто боятися цікавих. Але дуже не хотілося працювати…

Олександр Павлович вивчав ясеня і згадував вчорашню нічну розмову з Валерією. Він сам на