Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Троє професорів дещо завагалися, перш ніж узяти в руки фотографічну пластину. Вони повертали її під різними кутами, дихали на неї, протирали хусточками, досліджували деталі за допомогою збільшувальних стекол. Нарешті, коли напруга в залі досягла апогею, вони випросталися і втупилися очима один в одного. Старшого з них, здавалося, ось-ось поб’є грець: він вирячив очі, почервонів і широко розкрив рота.

«Ну, нарешті, — подумав Оскар. Зараз вони попросять вибачення, і Гумбольдта з усіма належними почестями буде обрано членом академії, що, насправді, давно слід було б зробити».

Замість цього пролунав мекаючий смішок. Старий навіть затряс головою, і двом іншим вченим мужам довелося підтримати його під руки, щоб він не сповз із крісла на підлогу.

— Пане Донхаузере, — нарешті сказав він, усе ще задихаючись, і простягнув Гумбольдту його пластину. — Ви, я бачу, готові діяти всіма правдами і неправдами… — старий витер сльози, що набігли йому в куточки очей. — Вашій завзятості можна позаздрити. Але така вбога підробка… ні, я не чекав, що ви на таке здатні. Таку роботу в змозі виконати будь-який гравер по міді не тільки в Берліні, а й у віддаленій глушині!

— Пластина автентична, панове, і ви це знаєте не гірше за мене. Її просто неможливо підробити.

— Неможлива тільки ваша шахрайська винахідливість, пане Донхаузере. Я гадаю, ви справді побували в Південній Америці. Продемонстровані нам костюми і сувеніри справді схожі на ті, що їх можна купити в будь-якій тубільній крамничці в Перу або Чилі. Але ваші вигадки про Небесне місто… Це не витримує ніякої критики. Досить одного погляду на ваших супутників і свідків — хлопчиська, дівчинку і чорношкіру прислугу. — Професор голосно висякався. — І знаєте, що я вам скажу? Я думаю, вам із вашими здібностями саме місце на ярмарку. Такі люди мають великий попит у власників тамтешніх балаганів.

Гумбольдт підійшов до старого, взяв з його рук пластину, обережно загорнув її в тканину і заховав до внутрішньої кишені сюртука.

— З ваших слів я роблю висновок, що ви не підтримаєте мій проект запровадження в університеті такої дисципліни, як повітроплавна техніка?

Оскар був приголомшений. Незважаючи на всі образи, вчений здавався цілком незворушним.

— Як ви сказали? — Старий, здавалося, заспокоївся.

— Я думаю, ви мене чудово зрозуміли.

— Чи не підтримаємо ми?.. Ні, чорт вас бери! Звичайно, ні. Повітроплавна техніка? Це забава для фантазерів і шахраїв. Для вітрогонів, даруйте за мимовільний каламбур. — Обличчя маститого старого знову почало червоніти. — Я вважаю, ви просто забули, де перебуваєте. Якщо кожному заїжджому фокусникові ми почнемо виділяти гроші на його дешеві штучки, ця поважна установа дуже швидко збанкрутує, пане Донхаузере. Ви перебуваєте в храмі науки! А тепер забирайтеся звідси разом зі своєю дешевою фальшивкою і безглуздими ідеями!

Старий зіп’явся на своїх тоненьких ніжках і махнув служителеві, щоб той вивів доповідача із зали. Служитель попрямував до Гумбольда і енергійно взяв ученого за плече.

— Не смійте торкатися до мене! — раптом прогримів Гумбольдтів голос, який в одну мить став могутнім і розкотистим, немов заговорив сам Господь.

Служитель перелякано відсахнувся — жодна людина на його пам’яті не говорила так голосно і грізно.

На обличчях членів ученої ради відбилася паніка. Головуючий старий зробився кольору свічкового воску. Він подався назад, його коліна підігнулися, і професор мішком плюхнувся в крісло.

— Ви ще пошкодуєте про це, — гримів і далі вчений, кидаючи нищівні погляди на переляканих професорів. — І запам’ятайте: цього дня починається нова ера. Ера, в якій вам, боягузливі й убогі мізки, немає місця!

Він розвернувся, прихопив свої тези й покинув подіум.

Оскар розгубився. Зала несподівано перетворилася на справжнє пекло. Публіка посхоплювалася з місць, жестикулювала, штовхалася в проходах. Вигуки, прокляття і регіт наповнювали повітря. Нічого подібного ця поважна наукова установа не знала з часів свого заснування. Збіглися служителі й почали тіснити публіку в напрямку до виходу. Натовп підхопив Оскара і потягнув за собою. Він ледве встиг схопити за руки Елізу й Шарлотту, інакше напевно втратив би обох у тисняві. Нарешті людський потік вихлюпнув усіх трьох на широкі мармурові сходи перед головним входом до музею, і лише тоді вони змогли вільно зітхнути.

Минуло кілька хвилин, перш ніж їм вдалося відшукати Гумбольдта. Він стояв біля майданчика для екіпажів, розмовляючи з огрядним чоловіком зі жвавими темними очима й вусами, як у імператора Вільгельма. Обидва були цілковито захоплені розмовою.

Коли Еліза, Шарлотта і Оскар підійшли до них, чоловік вигукнув, піднявши циліндр:

— Ось і ваші супутники, пане Гумбольдте. Моє шанування!

Віддавши короткий поклін, він повів далі:

— А тепер прошу мені вибачити — важливі справи. Але не будемо втрачати зв’язку. У найближчі дні я зроблю вам серйозну пропозицію.

Дослідник кивнув. Вони потисли один одному руки, чоловік сів до своєї коляски і помчав. Гумбольдт уже збирався підкликати свого кучера, коли до них кинувся один із репортерів:

— Прошу вибачення, пане фон Гумбольдте! Я — Фріц Фердинанд із «Берлінер Морґенпост». Чи можу я попросити вас позувати для фото? Я готую репортаж про сьогоднішню подію в музеї.

— Охоче. — Гумбольдт усміхнувся і сперся ліктем об карету, прибравши картинної пози. Репортер установив камеру, підняв паличку з магнієвою сумішшю і гукнув: «Будь ласка, не рухайтеся!» Блиснув яскравий спалах. Репортер закрив об’єктив кришкою.

— А тепер ще раз разом із вашими супутниками!

Еліза, Шарлотта й Оскар стовпилися навколо вченого і втупилися очима в об’єктив. Ще раз зблиснув магній, потім репортер склав камеру.

— Дякую вам, — сказав він, потискуючи Гумбольдтові руку. — За кілька днів я особисто привезу вам свіжий номер і примірники фото, якщо не заперечуєте.

— Але тільки в тому разі, якщо все буде написано так, як і було насправді, — зауважив Гумбольдт.