Олександр Романович Бєляєв - Стрибок у ніщо

Закінчивши свою розповідь, Блоттон виліз з куреня, сів на сук і спустив ноги. Еллен, схожа на попелясту мавпу, пролізла до нього по суку і, подолавши свою гордість та соромливість, сказала:

— О Генрі! Я так страждала, так турбувалася про вас, так чекала…

Він байдужіше, ніж завжди, глянув на неї і відповів:

— І дарма! Те, що добре для Землі, погано для Венери. І навпаки, Еллен. І навпаки. — І він сухо засміявся.

Маленька, блідолиця попеляста мавпа не зрозуміла змісту, але добре зрозуміла тон, яким це було сказано. І вона мало не впала в Тиху гавань, що кишіла венеріанськими “крокодилами” і “амебами”.

А колишній наречений із звіриною спритністю, набутою в лісах, помчав повітряним корінням на берег, де Мері полоскала у водоймі білизну, грубо відштовхнув Стормера і з посмішкою на спотворених губах підійшов до Мері.

— Осінь і на Землі нерадісна, а на Венері вона жахлива: Живеш наче під душем. Брр! За день двадцять змін. Гарячий вітер змінюється крижаним, теплий дощ — градом, тиха погода — ураганом, і тумани, постійні тумани, — казав Блоттон, сидячи біля печери.

— На Землі є де сховатися від осені. Ніцца, Алжир, — зітхнула Делькро. — На Землі є гроші, а за гроші можна мати завжди весну.

— І на Венері теж є весна, тільки не добратися до неї: залізниці ще не прокладено і курорти не збудовано, — насмішкувато відповів Блоттон. — Так, час нам подумати про зиму.

На досаду Стормерові, лорд Генрі без будь-яких виборів і плебісцитів узяв на себе роль короля, вождя і диктатора “пасажирів”. Після своїх лісових пригод “здичавілий лорд” дуже змінився. Він став злий, грубий і настирливий. Блоттон не терпів заперечень і швидко прибрав до рук усіх “пасажирів”, у тому числі й Стормера. Стормер, правда, здався не одразу. Але після того, як Блоттон почастував його боксом, він визнав себе переможеним і затих.

“Пасажири” перебралися в печери, де було тепліше. “Плебеї” ще жили на деревах, у куренях, закінчуючи польові роботи.

— Час подумати про зиму, про майбутнє. Перед нами три можливості. Перша — перезимувати в ракеті…

— Це було б найкраще, — сказала леді Хінтон, згадавши свою затишну каюту і “земне” крісло.

— Якщо дозволить товариш Фінгер, — криво всміхаючись, додав Стормер.

— Ми його і не питатимемо, — зневажливо відповів Блоттон.

— Так, але ми нічого не припасли на зиму. А те, що зібрали вони..

— На всіх вистачить… Друга можливість — перезимувати в печері.

— Це вже гірше.

— Палива вдосталь — тепло буде. Кокосові горіхи є і на півострові. Риба, зерно, овочі…

— Якщо їх дасть товариш Фінгер.

— Містере Стормер! Я буду змушений легенько вдарити вас оцим камінцем по голові, якщо ви заважатимете мені говорити. Отже, другий проект — перезимувати в печері. Проект третій — “йти за літом”.

— Піддаючи себе небезпекам… гм… мовчу…

— Так, піддаючи себе тисячі смертельних небезпек. Це, звичайно, крайній, ризикований захід. Ракета найзручніша. Нехай цей Ганс і його товариші, як мурашки, наносять у ракету зерна, кокосових горіхів, риби, овочів. А коли Фінгер кудись піде, ми зайдемо в ракету і заволодіємо нею.

— Без великої бійки не обійдеться, — сказав Стормер.

— Так, без бійки, причому без великої бійки, не обійтись. І чим вона станеться скоріше, тим краще. Треба швидше кінчати з таким становищем. Двовладдя неприпустиме. Або ми, або вони.

— Навіщо ж ви врятували Ганса і Вінклера від шестируких?

— Крім Ганса і Вінклера, там були й інші. А без Ганса і Вінклера й вони могли загинути від шестируких. А тепер мости зруйновані, шестирукі не переберуться через затоку. Ми забезпечені всім і цілком можемо обійтися без “плебеїв”. Якщо “плебеї” не хочуть нам служити, їх треба знищити.

— Вбити всіх “плебеїв”? Кого саме?

— Фінгера і Вінклера.

— А Жак, Мері, Цандер, нарешті?

— Нам треба думати не тільки про зиму, але й про майбутнє. Без Ганса і Вінклера інші нам не страшні. Цандер корисний своїми знаннями. Ось, наприклад, одяг. Ми обносилися. Доведеться налагодити ткацьке виробництво…

— Тільки без машин! — вигукнув Шнірер.

— Жака ми перетворимо в раба…

— А Мері? — спитав Стормер.

— Мері буде моєю дружиною, — спокійно відповів лорд Блоттон.

Еллен писнула, мов миша. Леді Хінтон похитнулась і голосно зітхнула. Пінч двозначно хихикнув. Блоттон так глянув на нього, що