В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Добрий день. Старший лейтенант Тарасюк. Солом'янське райуправління. Карний розшук.

Здавалося, що Сашко стріляв у «таркальника» з усіх можливих видів зброї. Не тільки вогнепальної. І вижити шансів не залишалося.

— Зараз я окуляри одягну, — стурбовано сказав старий. — А двері наче й зачиняв…

«Ти диви, — посміхнувся по думки, — вижив. І навіть не поранило».

Почулося шарудіння, щось клацнуло, а потім знову голос:

— Усе точно. І посвідчення начебто справжнє.

— А ви сумнівалися?

— Зараз, юначе, всякого буває. Завжди треба пильнувати. Світ складний, суперечливий і часто небезпечний.

— Сто процентів, — погодився Сашко. — 3 ним краще не жартувати. Здоровішим будеш.

— І цілішим, — підхопив ідею «шаркальник». — А ви ж чого до мене?

— А я й не до вас, — жартівливо мовив старший лейтенант. — До Антона Свідерського. А ви, до речі, хто такий? Наскільки мені відомо, власниця цієї квартири — Яременко Олена Григорівна.

— Я її батько, — знову почулося шарудіння. — Ось, будь ласка, дивіться: Яременко Григорій Степанович. Олена Григорівна зараз у довгостроковому відрядженні в Австралії. А я стежу за порядком.

— Свідерський її квартирант?

— Так.

— Що про нього можете сказати?

— Поганого нічого. Як квартирант — просто ідеал. У квартирі завжди порядок. Компаній ніяких не водить. Не бешкетує. Гроші платить вчасно… Платив…

— Що це значить?

— А ось що, — голос «шаркальника» зазвучав роздратовано.

— Дивіться. Ми з ним домовились, що кожного шостого числа він залишає гроші за хлібницею. Притискає їх до стіни. Я коли прийду, тоді й заберу. Він, знаєте, людина творча. Постійно десь зайнятий. Нащо, думаю, обтяжувати його цими зустрічами? Коли прийду — тоді й прийду. Провідаю собі тихенько квартиру, обдивлюся, гроші заберу — і місяць мене немає. А це ось сьогодні прийшов, а за хлібницею — порожньо.

— А ви йому не дзвонили?

— Ні, але сьогодні подзвоню. Дізнаюся, що сталося.

— А який він як людина?

— Одразу й не скажеш…

Лисиця не бачив, що відбувається біля вхідних дверей, але все чув. Виходить, наче підслуховував. Але не через бажання, а з безвиході. Хоча… Розмова могла дати щось цікаве.

— Наче й щирий, привітний, люб’язний, — вів далі «гість», — але відчувалося, що все це якесь штучне. Награне. Фальшиве.

— Він же актор. Може, майстерність шліфував?

— Знаю, що актор. Але все одно: щось було в ньому не так. Мені весь час здавалося, що він щось приховує. Я за своє життя людей набачився. Університетів хоч і не закінчував, а людину вивчити встиг. І вздовж, і впоперек. А особливо — те, що всередині. Повірте, я відчуваю кожного. І вас-от — у тому числі.

— Ну, мене не обов’язково, — почав грати Сашко, — заборонено Законом «Про міліцію». І Кримінальним кодексом. Ви більше про Свідерського.

— Добре, — погодився «гість». — Антон мені здавався людиною з подвійним дном.

— А чому ж його не поміняли? Знайшли б іншого.

— Я з ним не домовлявся. Оленка привела. Це її квартира. Її вибір. Та й він, що належить, завжди виконував. І гроші платив справно. Затримок не траплялося. Крім сьогодні…

— Тобто нічого дивного за ним ви не помічали?

— Дивного наче ні. Те, що нікого не водив до себе, жив тихо, самотньо, мені ж іще краще. Спокійніше.

— А про життя своє нічого не розповідав? Може, вороги були в нього? Заздрісники. В акторському середовищі це трапляється часто. Може, гроші кому позичав? Або в кого? Чи погрожували якось?

— Нічого такого й близько. В усякому разі, мені невідомо. За сказане можу поручитися. А більше…

— Дякую. А ви не могли б мене представити сусідам знизу? Хочу запитати ще їх, може, чим допоможуть. Живучи знизу, часто можна почути, що відбувається в квартирі нагорі: про що кричать, коли сваряться, коли гупають вхідними дверима, як поводяться взагалі.

— А…

— Якщо тебе хтось знайомить, люди швидше розкриваються, стають привітнішими, ніж тоді, коли ти офіційно представляєшся у вічко дверей.

— Ну, гаразд. Зараз ще до кімнати тільки зайду.

— Я поспішаю. Тому краще ходімо зараз, а свої справи зробите без мене.

— Ну… добре. А чому ви цікавитеся Антоном?

— Гуп, клац, — почув Лисиця замість відповіді міліціонера.

«Молодець Сашко, — подумав, крадучись до вхідних дверей.

— Досвід і кмітливість на правильному місці».

Замок відмикав надобережно.