Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Ти що, збожеволіла?! Нащо поперед батька в пекло лізеш? Спершу слід усе спланувати, — обурено прошепотів він і вже спокійніше додав: — Є в мене одна ідея. Може й вигорить, якщо охоронець до грошей жадібний. Я йому по одній монеті підкидатиму. Як він їх збирати зачне, мерщій до виходу, а я слідом.

Степко і Маріка обережно підкралися до кінця коридору й сховалися за рогом. Хлопець дістав з гаманця золотий і спритним щигликом відіслав його в найдальший кут вартової.

Миронові причулося щось схоже на перешіптування. Він забубонів ще смиренніше, але раптом побачив золотий кружечок, що котився підлогою, і на мить втратив дар мовлення. Монетка вдарилася об стіну, дзвякнула й упала.

— Цур мене та пек! — скрикнув Мирон, квадратними від жаху очима вп’явшись у золотий.

Не даючи вартовому отямитися, Степко пустив одну за одною ще п’ять монет. Золото манливо сяяло на кам’яній підлозі, але страх був сильніший від шести золотих.

— Не спокушай! Все одно тобі мене не дістати. Я й за сто золотих з кола не вийду, — хрестячись, злякано промовив Мирон.

«То ось чому він коло накреслив! Від злих чарів оберігається», — здогадався Степко і, не втримавшись, бешкетуючи, кинув черговий золотий просто в коло. Мирон стежив, як монета котиться в його бік. Він був упевнений, що магічне коло захистить його від відьмацького золота. Яким же був його жах, коли, досягши крейдової межі, монета не зникла і не розсипалася на порох, а преспокійно перетнула коло, стукнулася об чобіт і впала біля самих ніг. Шаленіючи від страху, Мирон підскочив так, наче не золотий ударився об каблук, а отрутна змія вкусила його за голу п’яту.

— Допоможіть! Рятуйте! Цур мене, цур! — закричав він і щодуху кинувся геть, забувши про винагороду й підвищення по службі.

Розвинувши швидкість, котрій міг би позаздрити будь-який скорохід, Мирон вискочив за ворота в’язниці, зайцем промчав до завороту, перетнув вулицю й лише тоді зупинився, аби перепочити й глянути, чи не женеться за ним відьма. Здалеку невдаха-охоронець побачив, як із воріт в’язниці вискочили двоє людей і дременули геть. Добігши до кінця вулиці, шалапути кинулися врізнобіч.

— Роздвоїлася, — несамовито хрестячись, зойкнув Мирон.

На вулиці запанувала тиша. Вартовий нерішуче переминався з ноги на ногу, поглядаючи на відчинені ворота в’язниці. Після всього пережитого повертатися на варту не хотілося. Хтозна, які ще несподіванки підготувала відьма. Але й залишатися за ворітьми не мало сенсу. В одному мундирі на холоді довго не простоїш. Недаремно зима на порозі. Вночі таки добряче підморожувало. Помізкувавши, Мирон побіг до найближчої поліцейської дільниці, щоб повідомити про недавню подію.

На той час, як усі поліцейські, починаючи від простих городових і закінчуючи відділом розшуку, піднялися по тривозі, повернувся начальник в’язниці. Довідавшись про те, що сталося, він зрозумів, що хтось кепсько з ним пожартував. Мрія про винагороди й почесті розтанула в повітрі, а натомість виникла загроза трибуналу. Розуміючи, що схибив, начальник в’язниці не заперечував, коли розслідування взяв у свої руки головний поліцмейстер. Сонних вартових так і не добудилися. Єдиним свідком втечі був Мирон. Не гаючи часу, поліцмейстер узявся його до допитувати.

— Чому ти не заснув?

— Бо пам’ятаю про свій обов’язок перед королем, тому пересилив себе, — лукавив Мирон.

— Брешеш, негіднику. Відьмі допомагав? — гаркнув поліцейський.

— Ніяк ні. Вона мене золотом спокушала, а я намертво стояв. Вона бачить, що мене не купити, та як жбурне в мене монетами, а вони наче розпечене вугілля. Але я терплю, не піддаюся. Тоді вона роздвоїлася і шусть, повз мене в різні боки. Тоді я таки розгубився: котру з них ловити? Так вона й утекла.

Від пережитого страху й уваги стількох поважних осіб вигадка й правда переплуталися в Мироновій голові, і він щиро повірив, що у своєму оповіданні анітрохи не погрішив проти істини.

— Тобто як це роздвоїлася? Нумо, голубчику, дихни. Може, в тебе не просто так в очах двоїться? — уїдливо сказав поліцмейстер.

— Ніяк ні. Жодної краплі в рот не брав. Я навіть браги за вечерею не пив, бо в мене печія, — відрапортував Мирон.

Цієї миті начальник в’язниці, котрий був присутній під час допиту, згадав про підробний лист, і в його голові стало розвиднюватися. Мабуть, це була змова, всю варту обпоїли. Тюремник був недурною людиною й негайно зметикував, що за втечею криється не чаклунство, а спритне шахрайство, але зізнатися в цьому означало накинути зашморг на власну шию.

Поліцмейстер також збагнув, що справа нечиста. Уп’явшись важким поглядом у начальника в’язниці, він суворо запитав:

— Ви охороняєте кухню, де готується їжа для вартових? І чому вас у потрібний момент не було на місці?

У начальника в’язниці пересохло в горлі. Він гарячково міркував, як відвести від себе підозри в недбалості. Щоб урятувати власну шкуру, потрібно було спихати все на нечисту силу. Він прокашлявся і вже збирався заговорити, аж раптом у кабінеті, хтозна-звідки, з’явилася худорлява стара у вилинялому чіпці й рудуватій спідниці. Вона зміряла поглядом приголомшених поліцейських і спокійно