Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Забудь і думати. Викинь з голови, — прошепотів Володя.

—Ну, ви ж і шепочетеся. Аж крейда з комина сиплеться, — сказала тітка Паша.

—А ви, мамо, спіть і не дослухайтеся.

—Дуже воно мені треба. Парубки, а шепочуться, мов дівчата, — глузливо сказала тітка Паша.

—Як же забудь, Володю? Як забудь? — тремтів Василь. — Нас же були колись порівнували.

—Приревнували? До кого?

—Та ні. Порівнували. Ну, оголосили на пастівнику молодим і молодою. Таке правило там, у Западній. Славка стала моєю молодою, і це вже було, як закон.

—Так вона тебе зрадила! — скрикнув Володя. — Її ж треба віддубасити за це! Віддубась, і вся пісня!

—Кого там віддубасити? У тюрму не терпиться? У нас швидко в каменоломню заберуть. Будете каміння дубасити молотом.

—Мамо, не мішайтеся в наші балачки! — сказав Володя. — Ви ж нічогісінько не знаєте, так ото й мовчіть.

—Ти мені не затикай рота. Я завтра до участкового піду, хай з вами побалакає.

—Володя пожартував, тьотю Пашо. Слово честі.

—Ну, глядіть мені. Тільки пальцем торкніть кого. Дівчата й так нещасні, від дому, від мами рідної лиха година одірвала, закинула в чужий край, так ще й ви обижатимете? Мало нас прокляте життя обижа?

Коли мати втихла, Володя раптом зізнався Василеві:

—Знаєш, я теж полюбив одну… Оту, що плакала. Катрю. Вона до нас із Полтавщини приїхала. Ну, я до неї з усією душею, а вона сміється. Ну й досміялася. З одним фуражиром застукали її в сіні. А тепер він женитися відмовляється, гад. Ну, і я ж не візьму таку, якби вона й захотіла.

Василь подумав про Славку й Сергія. «Може й вони?..» І йому зробилося бридко й боляче. А вночі, коли вже всі спали, його охопив щемкий жаль. Йому стало жалко Славку. Дуже-дуже жалко… І себе. І ще чогось. Мабуть, того, що було з ним весь цей тиждень, починаючи від суботнього вечора в гуртожитку, коли він побачив Славку, почув її голос. А потім вони грали в ту пляшку, і вона поцілувала його… Ще ніхто його так не цілував — ні мати, ні баба Явдоха. Ніхто… Він аж задихнувся від цих спогадів і тихо заплакав.

У неділю в обід Володя сказав Василеві:

—Перепитувала, чого нас не було вчора.

—А ти їй що?

—Кажу, намерзлися за день, як цуцики, не до вас було.

—А вона?..

—Розсміялась і пішла. Той Сергій коло неї так і ходить, і сторожкий зробився, мов шпигун.

Василя від однієї згадки про Сергія так і підкинуло.

—Ноги моєї там не буде ніколи більш, — сказав гаряче.

Якось під весну вже прийшла до нього на свинарник Валентина.

—Як ти тут живеш?

—Роблю. Утягся вже.

—А чого це ти не появляєшся в нас? То так був запарубкував, а це сидиш тут, як у норі, й не чути тебе.

—Що я у вас там забув?

— А Ярослава…

—Там зайнято.

Валентина глянула на Василя, і в її очах він похопив смуток.

—Легко ж ти здався. Слабенький на втори, виявляється, з тебе парубок.

—Та вже який є. Після інших не звик підбирати.

—Хто це тебе так навчив?

—Життя навчило.

—Життя. Багато ти розумієш у ньому.

—Скільки розумію, стільки й мого.

—Ну, пішла я. Коли що треба, не забувай, що поруч із тобою сестра. Я б так легко не здалася.

«Чого вона так переживає за мене? — думав Василь весь день про ці Валентинині відвідини. — Може, хоче мені добра? Сестра ж». Йому хотілося, щоб Валентина й ще прийшла й говорила про Славку. Може, вона щось знає? Може, Сергій уже відступивсь од Славки?..

Піти б у корівник, побачити… Або в цю ось суботу в гуртожиток. З Володею. Він ходить. Катря завагітніла, боїться додому потикатися й тут хтозна як жити з дитиною. Володя такий, що взяв би її до себе, та вона тільки сміється з нього. «Ні, не піду! — наказував собі Василь. — Не хочу бути посміховищем».

Навесні в Хрещенівку наїхали копачі колодязів із Полтавщини. Викопали колодязь на молочній фермі, під літо перейшли на свинарник. До них пристали й Павло із Сергієм. Одні копали, інші поруч тесали дерево, робили зруб. З ранку до вечора тут стояв гомін. Василя тягло до полтавців послухати їхніх балачок, і він, як тільки випадала в нього вільна часинка, підходив до гурту, роззявляв рота. Якось заслухавшись, відступився зовсім близько до кручатки. Тягав глину саме Сергій. Він крикнув:

— Хто тут лізе під руку?

Озирнувся, побачив Василя.

—А, це ти?..

—Я. А що? — сказав Василь і прижмурено глянув суперникові в очі.

—Жити надоїло чи що? Ану, вирветься кручалка, — сказав Сергій.

—А ти держи кріпше.

—Ей, там!.. — лунко гукнуло з чорної прірви. — Заснув? Тягни!

—Та ходять тут усякі! — крикнув Сергій і почав крутити коток.

Копачі всі були молоді, відбірні хлопці, вже після армії. Платили їм за цю роботу за домовленістю добрі гроші, ще й хлібом. Були вони, як і всі заробітчани, що вигнала їх недоля з дому, без