Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

як парторг і комсорг стиха гомоніли з Валею. Парторг сказав: «Ти, Валю, цих бандерівочок дуже не висувай на люди». — «Ага, хай за свиньми краще дивляться», — підспівував парторгові комсорг. І вони троє притишено засміялися, наче змовники. Василеві тоді зробилося досадно й гидко, наче його напоїли свинячим пійлом. Він зозла брязнув відром об чан, і той загув на весь свинарник.

—Хто тут?.. — стрепенувся парторг.

—Це наш новенький, — сказала Валя.

—Теж із тих?.. — спитав комсорг.

—З ти-их! — крикнув Василь і пішов із відром прямо на комсорга. — Ану, зійди з дороги, бо захлюпаю!

Комсорг поступився йому, зауважив:

—А підслуховувати негарно.

—Дуже мені треба, — буркнув Василь і вийшов до своїх саней з бочкою. Почув парторгове за собою:

—Виховувати їх треба.

Гірко було Василеві, самотньо того дня…

—Ну ти ж і летиш. Сніг під тобою плавиться, — озвався Володя захекано.

—Та мороз тисне, хочу зігрітися, — виправдувався Василь.

—Я вже впрів, за тобою женучись. Пригальмуй трохи.

Пішли помаліше, хоч Василь аж пританцьовував, так йому нетерпеливилося.

—Знаєш, Василю. Ти правильно зробив, що не бігаєш в обід у корівник.

—Мені Славка порадила. Сказала, що люди кругом витріщаються і все таке… — охоче пояснив Василь.

—Славка? А я думав, ти сам допетрав?

—Що — сам? Я ніяких очей дуже не боюся. Але Славка попросила…

—І все?!

—Що значить, все? Раз вона просить, чого ж я пертимуся? Їй видніше, як воно й що тут.

—А тобі нічого не видно? Ти сліпий чи так, на голову обижений?

—Слухай, Володю. Що ти все кругаля даєш? Кажи прямо.

—От тобі прямо… З тебе всі три корівники надривають кишки.

—Що ж це на мені таке смішне?

—Ти що, придурюєшся чи не бачиш, що Ярослава із Сергієм…

—Що?!! — став, як укопаний, Василь.

Мацькові накинули на голову лантух, і кінь осліп. А потім страшної сили удар по голові ошелешив його. Стало червоно в очах, і земля попливла з-під ніг…

—Василю! Ти чого? Ходім уже, бо холодно стояти, — шарпав його за рукав Володя.

—Іди собі! — вирвав Василь рукав з його пальців.

Володя постояв мовчки.

—Ну, ти даєш, — озвався перегодом. — Ми йдемо чи ні?

—Іди! Я нікуди не піду, — глухо сказав Василь.

—От палить без сірників і черкала. Уже ж прийшли, глянь!

Перед ними заклично світилися вікна гуртожитку й навіть чути було звідти гомін і дівочий сміх.

—Ти через Ярославу? Та там їх повно, таких Ярослав. Чуєш, хихотять, як кури на сідалі. Тільки розстав руки, зразу півдюжини влетить в обійми.

Василь на те нічого не сказав, а повернувся спиною до вікон і пішов назад у село. Володя поскрипував слідом за ним. Тітка Паша здивувалася, коли вони увійшли до хати.

—Чого це ви? Роздумали чи дівчата не пустили?

—А! Затіяли прання ні з сього ні з того, — сказав Володя.

—Що їм, тижня мало було?

—А дідько їх у ступі втовче. Хлопці постовбичили попідвіконню та й потягли на село.

—А Василько наш чого такий похмурий? За дівчатами скучив?

—Не обійдуся без них чи що? — видушив із себе Василь. Роздягся й поліз на піч. З лави йому на опічок боляче різонула по очах наблищена бляха ременя. Василь зажмурився й одвернувсь до стіни. Задушливо пахли підсохлі соняхи на черіні. Пригадав, як він тоді в неділю підкрався до Славки й узявся за дужку відра в її руці, і як Славка радісно вигукнула: «Сергійко…» Озирнулася з ясними-ясними очима. «Не для мене… — шпигонула його думка. — Як же я тоді не догадався. А потім Сергій з’явився. Вони сміялися з мене!.. Який сором… І Валентина нічого не сказала…» Та якесь інше почуття погасило сором, що був спалахнув. Усе те ж бажання, ще непереборніше, нестерпніше з'явилося в нього побачити її… Тільки побачити. Хоча б у вікно. Підійти з темряви, привикнути до шибки й дивитися, дивитися на неї… У нього не було ніякого гніву чи образи на неї. Тільки біль, нерозвидний, непроглядний біль і оте бажання — побачити. Він зірвався з печі й сквапно почав убиратися.

—Куди ти? — спитав Володя, що вже роззувся й намірявся лізти на піч.

—Туди… — сказав Василь. — Ходім, якщо хочеш. Ще встигнемо.

—Встигнемо?

—Ну, ще застанемо всіх.

—Чого ж ви телесуватиметеся, коли дівчата перуть? — сказала тітка Паша. — Яке воно ото? Завтра вже підеіе абощо.

—Ні, я сьогодні, —рішуче сказав Василь.

—Я нікуди ні кроку! — крикнув Володя. — 3 мене досить!

—Та чого ви, хлопці? Чи не за дівку полаялися?

— Не мішайтеся, мамо! Слухай, Василю! Лізь на піч. Завтра підемо.

Василь жбурнув куфайку, сів на лаві.

—От парубки. Дивіться мені, не побийтеся, а то я швидко помирю кочергою обох, — сказала гітка Паша, вмощуючись на лежанці.

—Ну, що ви, тьотю Пашо? — махнув Василь рукою, роззувся, хукнув на лампу й потемки поліз на піч.

—Ти тремтиш увесь? — сказав Володя. — Вкривайся рядном.

Він укрив Василя, але той і далі тремтів.

—Та що з тобою? Ти, може, простудився?

—Я нне мможу без