Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

паспортів, ніде в містах не могли стати на постійну роботу й проживання, а тому й кочували отак по півдню України із села в село, починаючи від ранньої тут весни й до пізньої осені. У багатьох уже були дома сім’ї, і хлопці скучали за молодими жінками, одначе це не перешкоджало їм розбродитися вечорами по вдовиних хатах. Удень про це в них і було найбільше розмов, жартів і всіляких клинів. Говорилося навздогад, але все було зрозуміло навіть для Василя. В обід копачі заводили полтавських пісень. Сходилися до них свинарки, підспівували їм і залицялися до хлопців.

Раннього літа сталася з Василем одна смішна притичина. Якось бригадир виловив його серед копачів без роботи й послав відвезти полільницям у поле бочку з водою. Був ще пізній ранок. Василь швидко натяг води в бочку й поїхав. Полільниці пололи кілометрів за два від села. Минув останні хати з чахленькими акаційками й виїхав у рівний, хоч котись, степ. Стояла сонячна днина, і в свіжому з ночі повітрі було далеко видно й чути, як у великому залізничному вокзалі. Ген-ген біліли хустками полільниці, перегукувалися між собою прозорими з відстані голосами. Василь заїхав на бурякову плантацію, одчепив бочку там, де сказали жінки, перегомонів трохи з ними. Була серед полільниць і тітка Паша. Жінки подякували за воду, розпитали, звідки він забився на заробітки, похвалили, який він гарний та бідовий парубок росте для котроїсь щасливої дівчини, і Василь рушив назад, до дороги. Обережно виводив коней у поводі, відпряжених од бочки, пильнував, щоб не потолочити рядків. Сонце тим часом підбилося в два дуби й смалило так, що земля на плантації припікала в затоптані підошви. Степ якось ураз ізмінився. Небо поблідло, по обріях наче попідпухало, налилось водою і тільки в зеніті ще зберігало вицвілу блакить. Від землі парило, мов од відчиненої духовки. Василь розстебнув усі до одного ґудзики на сорочці й висмикнув її з-під штанів, щоб хоч трохи піддувало знизу. Вибрів на дорогу, вихопився верхи на корінного, і згори йому стало краще видно село, мріли в мареві крайні хати, перекособочені, підмиті в розімлілому повітрі. Оглянувся до полільниць, вони зоддалеки видавали на білих курей, що розбрелися по рядках і пасуться. Далі Василь перевів очі на дорогу в степ і занімів. Там, зовсім недалеко переливалося проти сонця, біліло велике озеро, а по берегах стояли тіняві дерева, таке як верби над Россю. «А казали, тут річок близько нема, — подумав Василь, — аж воно ось, поруч хлюпається». І йому так закортіло хоч на хвилинку стрибнути у воду й покупатись, як бувало на Росі. Він повернув коней і пустив чвалом до того озера. Промчав хвилин з п’ять, а озеро все так і стояло на тій же відстані. Що за трясця? Омана? Видає ближче, ніж насправді? І вдарив п’ятками коня в боки. Ще проїхав зо стільки ж — не ближчає. Постояв трохи, вдивляючись у білий обрій. Котить хвилі, переливається… І дерева, мов височенні стоги при самій воді. Витер спітніле чоло. Тільки б на часинку скікнути у воду й зразу ж звідти. Ну, плеснути раз-другий руками наввимашки… І знову рушав, уже не так гнав коней, закрадалась якась непевність, але ж бачив ясно. Як на долоні все видно. Глянув по боках, замітив: «Он, проти отого пагорбка чи могили воно». Порівнявся з могилою. Нема нічого, суха, аж репається, дорога. Минув і могилу, і ще проїхав. Та й натяку нема. «Висихає переді мною та вода чи що?..» Попереду, все на тій же відстані хвилювала біла вода, і дерева, ну точно верби над Россю стоять. Глянув по боках, уже й могили не видно. Оглянувся — ні плантації, ні жінок, і по селу жодного знаку, порожній обрій.

«А хай тобі морока!.. Треба вертати, іншим разом поскачу. Не так воно, виявляється, близько, як видає на перший по- зір». Поїхав назад. Довго не з’являлася могила збоку. «А хай ти сказишся! Коли ж я встиг стільки проскакати?» — думав він. Аж ось та могила, ледь-ледь мріє. А від могили ще ж їхати і їхати до плантації з полільницями. А звідти ще до села два кілометри. Коні були мокрі, і він зовсім стишив хід, пустив їх ступою. Не скоро забіліли в правуруч йому жінки. Побачили його, замахали руками, закричали щось збуджено, та він поїхав-поїхав, не зупиняючись. Потім озирнувся на ходу — біліє, переливається вода, і верби мріють. Зовсім недалеко… «Ні, досить з мене…» Аж під обід добрався в село, ледь свині не позапалювались од спеки без води. Свинарки лаються. Мотавсь уже весь обід без перепочинку, заливав «пожежу».

Після обіду знову потяг бочку на плантацію.

—Куди се ти ганяв до обіду, Василю? — питали полільниці.

—А так… Пробігся верхом.

—По отакій спеці? Ти чого нам дуриш голови?

—Ну, скупатись хотів. Не можна хіба?

—Скупа-атися? А не я вам казала, що його марево повело.

—Марево?

—Атож. Тобі, мабуть, вода уздрівалася? Дерева?

—Ага. Такі, як у нас на Росі. Верби, — сказав Василь. — А що?

—А ти там русалок не бачив, Василю?

—Не знаю. Якби був ближче під’їхав, може б і побачив. Іншим разом доїду, брехня. Воно тільки далі, ніж марево показує.

—Ви чули? Він справді колись так до самого моря помандрує.

Жінки розсміялися, Василь непорозуміло дивився на них.

—Ти що? Перший раз у степу?

—Авжеж.

—Ну, тоді ясно. Нема тут, щоб ти знав, ніяких ні верб, ні води, крім оцієї, що ти привіз у бочці.

—Так то воно все увижається мені?

—Усе, крім русалок. Як уздрієш, Василю, русалок, їдь сміливо. Не промахнешся.

—Та вже свого не попущу, — сказав Василь.

—Правильно, Васильку. Не піддавайся їм, — підбадьорила його тітка Паша.

Василь вибрався на дорогу, покрадьки оглянувся з коня туди, в степ. Дорога була порожня до самого обрію і ніде не згадувалося жодного натяку на озеро.