Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Як Ви там, товаришу уповноважений? — почулося згори.

— Спускай, не балакай!

З кожним порухом ставало прохолодніше і прохолодніше, як у льодовні.

Відштовхуючись ногами і однією рукою, Марко поступово оглядав стіни колодязя. Нічого незвичного. Старе, почорніле від віку й вологи каміння. Підняв голову, глянув угору — над ним прозорим сяючим колом світився клапоть неба.

Повітря, тепле і свіже, швидко змінилося болотним сопухом.

Усяке може бути… і там, на глибині, справді можуть виявитися отруйні гази. А якщо він не встигне шарпнути мотузку? Або її не вистачить до самого дна? Але насправді зараз він мусить думати не про це…

Шукай, Марку, шукай! Думай!

Більше варіантів у тебе немає ніяких!

Або скарби тут, у цій криниці, або… іншого сховку ти не знаєш. Зрештою, хіба ті слова з псалма про джерела, хіба вони не мусять відповідати дійсності? Хіба з такими речами люди раніше жартували?

Ось тільки де у цьому вузькому кам’яному мішку можна заховати ті скарби?

Дихати і справді ставало все важче. Клапоть світла над головою залишився високо вгорі…

Солдати поволі спускали його на Жезніковій мотузці, а він майже безпомічно бовтався у повітрі, намагаючись втриматися вертикально, аби не розбити собі лоба об кам’яний виступ.

Марко посвітив лампою собі під ноги. Там, за кілька метрів унизу, була вода. Спустився ще трохи; гасова лампа блимала у його руці, наче з переляку.

Дуля тут, а не скарби. Тут узагалі нічого… замулене дно старої криниці.

Штрикнув палицею — увійшла в тугий шар мулу під водою десь на півметра.

Поштрикав ще… Під намулом саме дно, колись кам’янисте, але досить рівне.

Дурня все це! Ну його к бісу… Шарпнув спересердя мотузку.

— Витягуйте… — гукнув угору.

Мотузка сіпнулася і повільно поповзла, підтягуючи його ближче до круглого клаптя світла над головою.

Немає… Нічого тут немає…

Може, і було щось колись… А може, і донині є, тільки в іншому місці. Хто знає… Якщо отцю Лєпновському й була відома ця таємниця, то він забрав її із собою в могилу.

Може, кому й ще відомо, та поки тут совєти, ніхто не посміє ритися по Тарноруді у пошуках стародавнього скарбу.

А він наче й не дурник, але, як школяр, повірив у небилицю і взявся шукати! Марновірний, намалював собі у думках картину того, як за віднайдене золото можна буде закупити зброю та підготувати нове українське повстання…

Ет…

Мотузку знову сіпнуло. Марко ледь устиг простягнути руку та спертися об муровану внутрішню стіну криниці, аби не гепнутися об кам’яний виступ боком.

— Агов, легше там! Карбанов, тягни легше! — гукнув сердито.

До краю залишалося десь метрів із десять.

Чорт, яке безглузде життя… Яке безглуздя навколо! Народитися у країні, у якій йому не можна жити. Мати у Кам’янці власну хату, яка тепер йому не належить… Мати батьків і не сміти їх побачити! Одружитися із коханою жінкою, аби не бути з нею! І ці дурнуваті скарби…

Усе навколо безглузде і дурнувате.

Глибоко вдихнув, аби заспокоїтися. Повітря ближче до верху ставало свіжішим і теплим. До краю залишалося ще трохи.

— Тягни, Карбанов! Заснув чи якого…

Раптом він аж занімів від несподіванки. Обперся рукою на почорнілий від часу камінь. Торкнувся його холодної поверхні, аби перевірити, чи то не привиділося йому. Провів пальцями…

— Стій, стій, Карбанов! Не так хутко! — гукнув щосили. — Стій!

Завис на мить, вдивляючись у знайомі обриси. Просто на нього з поверхні пласкої кам’яної плити дивилося зображення святої Маргарити, вибите умілою рукою на камені — таке саме, як на печатці, тільки значно більше. Із хрестом та розгорнутою книгою в руках.

Від часу воно аж позеленіло, однак розрізнити зображення, відхилившись на певну відстань від стіни, цілком було можливо.

У його центрі, якраз на грудях зображеної святої, було точнісінько таке саме, тільки розміром із відтиск печатки…

У Марка пересохло в горлі.

Ось воно! ОСЬ ВОНО!!! ЗНАЙШОВ! — ледь не вигукнув на повний голос.

Чиясь голова закрила просвіт угорі.

— Товаришу уповноважений… То тягнути чи не тягнути?

— Зачекайте… поправлю мотузку, — гукнув перше, що спало на думку.

Затиснувши ручку гасової лампи в зубах, Марко поліз до кишені. Обережно дістав печатку.

Тільки би не впустити її у ту багнюку внизу!

Натягнув на палець і, все ще не вірячи своєму щастю, притиснув печатку до відтиску на пласкій поверхні каменя.

Господи… Десь у глибині колодязя, за кам’яною кладкою, щось стукнуло, камінь раптом рухнувся, і, наче під дією якогось невидимого важеля, повільно відійшов углиб стіни…

— У Вас усе добре, товаришу уповноважений?

Марко задер голову.

— Так… так, добре. Мотузку поправляв… Витягайте вже, витягайте!

Всередині криниці усе було, як він залишив.

Бовтатися на мотузці не така вже й приємна штука, а ще й щось робити при цьому взагалі незручно. Та Жезнік зі старої кінської упряжі змайстрував для нього щось подібне до альпіністського спорядження, вже на Маркові підігнав усі ремінці. До криниці вирушили за північ, коли Тарноруда зовсім заснула.

Без зайвих розмов навпомацки Семенюк із Жезніком спустили його до криниці.

Згори пролунало приглушене пирхання коней. Стримували їх, аби Маркові було зручніше триматися там, у кам’яному мішку криниці.

Швед спробував забити у розщелину між камінням металевого гачка. На нього як на вішак почепив гасову лампу.

Миготливе світло затанцювало навколо, створюючи на кам’яному полотні химерні тіні. Тепер працювати було зручніше.