Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

самої Малуші, - але хто прийняв, як власне горе й муку, її нещастя, біль, кривду, - княжий гридень Тур.

От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила воїна, що йшов у травах, а помітивши Малушу, рушив до неї.

- Добрий вечір, Малушо! Як же ти змінилась!

- Добрий вечір і тобі, Туре, - відповіла Малуша, - але ми змінилися обоє.

Вони сіли на кручі над Почайною, позад них синій туман повивав луки, в ньому плавали кущі верболозу, перед очима згасали води Дніпра.

- Як дивно! - промовила Малуша й так повела плечима, неначе в неї по спині пробіг холодок. - Адже нині вечір Купала, а сидимо ми на тому ж місці, де колись зустріла Святослава... Хоч ні, Дніпро ріже й ріже кручу, те місце тепер ген там, під водою.

- Не тільки Дніпро ріже кручі, все минуле давно під водою.

Це було й усе, що сказали про себе Тур і Малуша. А власне, що вони й могли говорити? Обоє - старі, їх життя закінчувалось, старий сивоусий Тур і літня жінка в черничому одязі - в них не було щастя, тепер вони й поготів його не ждали.

Але в них було одно - Тур служив гриднем у сина Малуші князя Володимира й міг про нього оповідати дні й ночі, вона слухала та й слухала б про сина - хоч і до кінця віку.

- Нині твердо сидить Володимир на столі, - впевнено й гордо говорив Тур. - Усі землі Русі підкоряються йому, дають дань городу Києву, багатий нині князь київський, має міцну дружину, багаті і його воєводи...

- А чи вірно служать вони йому? - замислилась Малуша. - Адже Гора...

- Він знає, - тихо відповів Тур, - і не всім вірить... Важко йому жити, та що поробиш?!

Швидко темніло. Удалині запалились вогні, долинула давня пісня:

Іде Купало, несе немало:

меди і жито, прирост, присип;

славим Купала, не спим до рана,

не спи, дівчино, юнак не спить!..

- Над порогами на наше воїнство напали печеніги, між ними був і каган Куря, убійник князя Святослава, - згадував Тур.

- Ой боже! А ви ж йому помстились? - одразу ж запитала, хижо блиснувши очима, Малуша, в ній прокинувся голос її предків, жадоба справедливої помсти: око за око, смерть за смерть.

- Вої наші помстилися: вони вбили кагана Курю.

- Дяка богу! Тепер душі Святославовій буде легше, - перехрестилась Малуша.

- У тому бойовищі був поранений і Володимир - у груди, нижче серця.

Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала.

- Цілий тиждень лежав він без пам'яті, і я ні на крок не відходив від нього, поїв, кормив, клав до рани трави... Однієї ночі йому було особливо важко, він весь горів, кидався, бився, я тримав його за руки, змочував і змочував чоло...

Вогнів на лузі запалювалось усе більше й більше, пісні лунали вже скрізь, у гаях і кущах над Почайною чулись веселі, збуджені голоси.

- Була місячна ніч, видно, як удень, - повів далі Тур. - Князь Володимир лежав неспокійний, з заплющеними очима. І раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! - почув я раптом його голос. - Мамо! Де ж ти?.."

Тур замовк.

- І що? - запитала Малуша голосом, що тремтів від хвилювання.

- А я вже й сказав, - відповів Тур. - Він думає про тебе, згадує, любить, а в ту ніч, коли покликав, либонь, побачив уві сні, заспокоївся, заснув...

Щастя матері! Так, цього короткого повідання Тура було досить, щоб серце Малуші сповнилось щастям.

- А ти, Туре, - запитала тоді вона, - непошкоджений, цілий?

- Що я? - засміявся гридень. - Мене вже ні меч, ні спис не бере... Захищаючи князя, втратив тільки два пальці правиці.

В промінні місяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями.

- Боже, боже! Каліка! А ти ж щось приніс з походу?

- Я?! - він щиро здивувався. - О ні, Малушо, великі скарби принесли з собою воєводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь дає їм, а також і боярам, що стерегли Київ, пожалування... Воєводи й бояри стоять на Русі, як скелі, нас же, воїв, - множество. Ми - пісок на березі Дніпра.

- Так що ж тобі? - вирвалось з одчаєм у Малуші.

- А що ж мені робити?! - байдуже й спокійно відповів Тур. - Каліка-гридень князеві непотрібен... Лишився тільки рай, та й до нього далеко...

У Малуші на очах заблищали сльози.

- Це ж я винна в усьому, Туре!

- Ні, - одразу ж заперечив він. - Ні ти, ні я - ніхто в цьому не винен. Ми робили тільки те, що мали робити. І я не такий уже й убогий, як ти думаєш! Нині я не гридень, але князь Володимир допоможе мені, я можу, - так велів князь, - взяти собі, як і всі старі вої, шмат землі під двір, древа на хижу... Так я, либонь, і зроблю, - він показав на крутий схил гори, - викопаю отут землянку, над нею зроблю покрівлю, молитимусь... - Тур засміявся, але це був невеселий сміх. - І житиму я, либонь, краще, ніж князь, бо оця дніпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смерті, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Князь Володимир немарне говорив Рогніді про свою тривогу - устроївши Русь, він дивиться на захід, думає про дві імперії, які загрожують рідній землі, - про Візантію й Німеччину.

Він не тільки думає, а діє, не дає навіть перепочити дружині, не спочиває як слід і сам, сідає на коня, вирушає на полудень, в землі тиверців і уличів, зупиняється на березі Дунаю.

Це були дні, коли, власне кажучи, вирішувалась доля руського й болгарського народів, - з високої кручі князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де від самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритів, за ними лежала розірвана навпіл, загарбана ромеями Болгарія.

Чутка про те, що руські вої стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це і в Болгарській землі - в Переяславці, Доростолі, Тутракані, Розграді.

Кілька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишені голоси.

- Хто ви, люди? - запитує сторожа в берегах.