Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

лоскотали його самолюбство. — Я зараз утоплюсь, Сідалковський, і записки нікому не залишу. Будете за мене відповідати, — Єва скинула босоніжки і ступила на холодний бетон.

— Єво, для чого скидати босоніжки? Так і застудитися недовго. Це раз. А по-друге, босоніжки — це ж зайва вага. У них краще йти на дно. — Він лагідно взяв її за плечі.

Єва артистично відкинула голову. «Таких піруетів у масовках не проходять», — подумав Сідалковський. У його голові одночасно жили дві думки: поцілувати Єву чи ні, і чи затвердять у комітеті профспілок план на третій квартал.

— Я кохаю вас, Сідалковський, — ледь чутно шепотіли уста. — Який ви? Гарний і чесний? Адамові я сама все скажу, Сідалковський. Він пробачить мені. Я знаю його… — Єва повернулася до нього і глянула прямо у вічі. — Сідалковський, хочете яблука? — Вона відкрила сумочку, витягла яблуко й перша надкусила його. Євграф зробив те ж саме.

— Я готовий, — промовив Сідалковський, дожовуючи яблуко, — померти у ваших обіймах, Єво, і назавжди поселитися у вашій пам'яті.

— Який ти! — перейшла Єва на «ти» й на шепіт.

Сідалковський нагнувся, щоб почути, про що вона шепоче. Але над ними шелестіла щось своє одвічна липа.

— Поцілуй же мене, Сідалковський, — шепотіла на саме вухо Єва. — Ти тільки говориш…

— Єво, кращої жінки, ніж ви, я не стрічав у своєму житті. Повірте мені, Єво…

— Я вам не вірю, Сідалковський. Ви вже говорите так, як усі. Таке мені вже казали… Єва замерзла. Твоя Єва замерзла…

— Від мого погляду?

— Від твоїх слів.

Сідалковський притис Єву до своїх розігрітих, а отже, й розширених грудей…

Сідалковський вертався з ночі. А ніч ішла за ним, накинувши собі на плечі темно-синю шаль, обсипану блискітками-зорями, і зачіпала нею, ніби ненароком, збайдужілого Сідалковського. Він роздратовано відмахувався від неї, прискорював кроки, боровся зі своїм сумлінням, а вона наздоганяла його, повисала на шиї, заманювала в темні під'їзди й голосно реготала передзвоном-дзенькотом на дротах трамвайно-тролейбусних ліній. Сідалковський уперто стенав плечима і йшов на неонові вогні, яких ніч боялася, мов консерватор прогресивного, а фотоплівка — світла.

РОЗДІЛ XVII,

в якому розповідається про чорну «Волгу», попіл Клааса, Європу і європейця, несподіване відкриття, ще раз про жінок, кохання, вино і кодову операцію «Два еС»

У суботу, рівно о восьмій ранку, до садиби Чудловського підкотила та сама чорна «Волга», що напередодні до воріт Карла Івановича Бубона. У брезентовій сіро-зеленій робі з неї вийшов Сідалковський. Грак зустрів його біля воріт.

— Я тебе, козаче, не впізнав. Думав, міліція. Ти ж мені постійно вбиваєш це в голову.

— Попіл Клааса стукає у ваше серце, — відповів Сідалковський, хизуючись навіть своєю робою, яка, треба сказати, була йому до лиця. — За ці дні ви, бачу, добре набили руку на золоті. Це чудово. Нам якраз і не вистачає тепер таких мозолястих рук.

Грак зміряв його з голови до ніг. У нагрудній кишені Сідалковського стирчали два гостро підточені олівці, авторучка і густо списаний якимись цифрами блокнотик.

«Як обліковець на фермі», — подумав про нього Грак але вголос не сказав нічого. Він так і не зрозумів, для чого весь цей маскарад.

— Це все для того, — мовив Сідалковський, ніби вгадуючи Гракові думки, — якщо моя перша гіпотеза не підтвердиться, то за другою доведеться довбати автостраду. Працюватимемо з відпочинком: перекур, четвертушка, закуска. Тобто повна імітація.

— Але я не п'ю, ти ж знаєш.

— Знаю. Не хизуйтесь своїми недоліками. Питиму я, а ви копатимете. Відбійного молотка дістали?

— Ні в кого нема…

— Гаразд. Поки що він нам і не потрібний. Зараз копатимемо тут. Карта розшифровується ось як: БГ2С — біля груші дві сливи. А оті ПКСЗС означають: під кущем смородини зарито скарб.

— Але під яким кущем? Знаєш, скільки у нас тих кущів?!

— Копатимете, Грак, під кожним. У вас, сподіваюсь, сил вистачить? Але давайте домовимось одразу: до екватора не зариватися. У нас нема візи. А це може викликати міжнародні ускладнення. Я — не ви і на це не піду.

Тирада Сідалковського не зовсім сподобалася Гракові. Особливо слова: «У вас, сподіваюсь, сил вистачить?». «Чого тільки в мене, — обурювався про себе Грак, — а що він робитиме?» Сідалковський знову наче розгадав його думки. Телепатія таки, певне, існує.

— Мене золото, як і діаманти, Грак, не цікавлять. Я романтик. Романтики від життя чекають тільки пригод. Де ваш татусь, якщо не секрет?

— Поїхали з Зосею на товчок.

— Це похвально. Ви умовили їх чи примусили до цього, Грак? Пардон, віднині Грак тире Чудловський. Так вам, здається, більше подобається?

— Ніскільки…

— Не брешіть, Грак. Маленьким людям завжди подобається, якщо їх мають за трохи більших, ніж вони є насправді.

— По собі знаєш? — зло посміхнувся Грак.

— Це не гра в лотерею, уточнювати не будемо, — він витяг карту, ніжно розгладив її і сказав: — Отож беріться за інструменти, Грак, і вперед.

Євмен звалив на плечі кирку, лопату, лом і покірно поплентався в сад за Сідалковським.

— Ось тут. Починайте від першого куща… Хай вам допомагає бог, бо я, Грак, допомогти не можу.

Грак майстерно поплював на долоні рук і взявся за держак лопати.

— Ви розпочинаєте, як професіонал, — похвалив його Сідалковський. — По всьому видно, у тестя ви без роботи не сиділи.

Грак (для економії паперу писатимемо, як і раніше, просто Грак, а не Грак-Чудловський, бо й нашого героя, окрім паспортного стола і відділу кадрів, ніхто інакше й не називав) працював, треба віддати йому належне, не так як у «Фіндіпоші», і аби побачив його в ці хвилини Стратон Стратонович, то ніколи б не сказав: «Ну й бух-гал-тер!»

— Беріть углиб, — порадив йому Сідалковський. — Плата однакова. Раджу швидше зариватися в землю! За методом крота.

Сонце піднімалось над Кобилятином-Турбінним і золотило Гракові вуха з синіми прожилками. «Чудесна прикмета, — подумав Сідалковський. — Сьогодні він точно щось викопає».

Незабаром канава, вирита Граком між кущами смородини, здавалася Сідалковському добрячою траншеєю. У ній під час бою міг би розміститися піхотний батальйон з усіма його вогняними точками, живою силою і технікою. Грак бігав би по ній, не ризикуючи не тільки головою, а й тім'ям. Навіть коли б те тім'я посадили на держак лопати.

— Грак, ви талант! — посміхнувся Сідалковський, дивлячись, як той вмивається потом. — Тепер вам треба закріпитися на зайнятих позиціях, перепочити, а згодом іти далі. Чи не так, Євмене Миколайовичу?

— Сідалковський, ти ледар. Чи ти знаєш, що ледарі швидше вмирають? Це уже вчені дослідили.

— Такі, як ви?

— Ні, солідніші.

— Що ти маєш на увазі під солідністю. Зовнішність, стаж, вік?