Володимир Кирилович Малик - Чорний вершник

вставив Палій. — Адже моя сестра Варвара — твоя мати?

— Так.

— Ну, от бачиш! Дядько…

— Дядько, — повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.

Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.

Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?

Однак і їхати не виходить…

Він зітхнув і промовив тихо до Чори:

— Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.

4

— Приймай гостей, Варваро-ханум, — сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. — Впізнаєш?

Був ранок, і Варвара-ханум давала на подвір'ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по-домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в'язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.

На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.

— Ти повернувся? А це…

її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:

— Братику-у! Семене!

Вона кинулась до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.

— Братику! Рідненький мій! Невже це ти?

Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.

— Сестронько! Лебідонько моя нещасная!

Всі стояли мовчки — Кучук, Чора, козаки, невільники.

Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка-то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав й цей кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель?

А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо-сині очі? Чи навіки вже втратив?

Після перших привітань і перших сліз Кучук-бей запросив гостей до хати.

Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці-українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.

А поки все це готувалося, Кучук і Варвара-ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.

Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари-ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.

Незабаром слуги принесли обід. Поставили на барвистий килим, розстелений на долівці. Гості, як і господарі, сіли кружка на м'які подушки. Мурза налив у срібні та скляні келихи вина, промовив:

— Дорогий мій родичу, дякую, що завітав до моєї хати! — Його чорні очі блиснули крізь прищурені повіки, і не можна було розібрати — кепкує мурза чи говорить щиро. — За твоє здоров'я і за здоров'я твоїх супутників!

Обід тягнувся мало не до вечора. І тільки тоді, коли сп'янілий Кучук пішов відпочивати, а невільниці постелили козакам — на їх прохання — в саду, просто неба. Арсен шепнув Палієві:

— Кращої хвилини не буде, батьку! Палій мовчки хитнув на знак згоди головою і, обнявши сестру за плечі, сказав:

— Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе… Але у нас ще й діло є до тебе…

— Яке? — Варвара-ханум насторожилась.

— Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, — і Палій показав на Арсена.

— Де ж вона?

— У тебе… Тобто вивіз її з Немирова Чора.

— Чора?.. Як же її звати?

— Стехою…

— Стехою?!. — Варвара-ханум вражено глянула на козаків.

— Чому це тебе дивує?

— Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!

— Відпустила?.. Додому? — Палій перезирнувся з Арсеном. — Тут щось не так… Ті двоє її не бачили… Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.

Варвара-ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.

Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.

— Гукни Чору! Хай зайде. Чора вбіг веселий, розпашілий.

— Що, нене?

Варвара-ханум показала на міндер поряд із собою.

— Сядь сюди! — І коли син сів, запитала твердо, з притиском:- Чоро, де поділася та дівчина? Стеха…

— Стеха? — В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум'янець на щоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам'ять. — Ах, Стеха!.. Як же — пам'ятаю! А от де вона поділася — не знаю…

Варвара-ханум поклала руку йому на гостре коліно.

— Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому… Я ж наказувала тобі!

— Я й відправив.

— Коли?

— Тоді ж. Разом із тими невільниками. Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.

Варвара-ханум була збита з пантелику.

— Ти правду кажеш, сину?

— Нене! — вигукнув Чора, але відвів погляд убік. Мати пильно подивилася на нього і сказала:

— Ну, гаразд… Іди, Чоро!

Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує… Але як примусити його сказати правду?

Чора підвівся і швидко вийшов.

У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара-ханум теж не проронила жодного слова.

Порушив мовчанку Палій.

— Отже, виходить, дівчина зникла безслідно… Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?

— Не знаю… Просто гублюся в здогадках.

— А не приховує чогось Чора? Варвара-ханум пильно подивилась на брата.

— Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним… Сьогодні увечері…

5

Ніч була темна й тепла, навіть задушлива. На небі висіли мерехтливі сріблясті зірки. З широкого дністровського лиману долинали пахощі водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.

Чора ніяк не міг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожні думки. Після розмови з матір'ю він зрозумів, що приїзд дядька і козаків зовсім не випадковий. Вони приїхали по Стеху! Хочуть викупити її і забрати з собою!..

Він лежав на кожушанці, простеленій просто на землі, під кущами винограду, і дивився в темно-синє небо, на далекі манливі зорі. А думав про своє.

«О аллах, допоможи мені! — шепотіли його губи. — Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька і матері, всупереч усьому світові, стала моєю першою дружиною!.. Вона мені народить синів, які шаблею слугуватимуть