Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

у якому я колись жила. Тут. — Вона намалювала ще один хрестик. — Це найближче місто до льодовика Хаббард. Ми можемо вирушити туди морем, мабуть, але на це знадобиться вічність. У нас немає стільки часу.

Френк упорався з останнім шматочком свого Рудольфа.

— Але земля небезпечна, — промовив він. — Земля означає Гея.

Хейзел кивнула.

— І все ж, сумніваюся, що в нас є інший вибір. Ми могли би знову звернутись до пілота, але не знаю... його літак може виявитись завеликим для маленького Сьюардського аеропорту. А якщо ми наймемо інший літак...

— Годі літаків, — сказав Персі. — Будь ласка. Хейзел заспокійливо виставила долоню.

— Усе гаразд. У Сьюард їздить потяг. Ми зможемо сісти на нього увечері. На це знадобиться лише кілька годин.

Вона намалювала пунктирну лінію між двома хрестиками.

— Ти щойно відрізала чайці голову, — зазначив Персі.

Хейзел зітхнула.

— Це залізнична колія. Дивись, від Сьюарда льодовик Хаббард десь тут знизу. — Вона постукала по нижньому кутку серветки. — Там Алкіоней.

— Але ти не знаєш, де саме? — поцікавився Френк.

Хейзел насупила брови і похитала головою.

— Я майже впевнена, що туди можна дістатись тільки літаком або човном.

— Човном, — миттю промовив Персі.

— Добре. Це має бути не дуже далеко від Сьюарда. Якщо ми безпечно дістанемось до нього.

Персі задумливо поглянув у вікно. Стільки всього треба зробити — і на все лише двадцять чотири години. Завтра в цей час почнеться Свято Фортуни. Якщо вони не звільнять Смерть і не повернуться у табір, велетнева армія наводнить долину. Римляни стануть головною стравою на вечері чудовиськ.

На протилежному боці вулиці чорний крижаний пляж опускався в гладку, наче сталь, поверхню води. Океан у цьому місці відчувався іншим — так само могутнім, але крижаним, неквапливим і диким. Жодний бог не мав влади над цими водами, принаймні жодний з відомих Персі. Нептун не зможе його захистити. Персі навіть не знав, чи залишились у цьому місці його здібності дихати під водою.

Гіпербореєць протупав вулицею. Ніхто в кав’ярні нічого не помітив. Велетень зайшов у бухту, потріскавши лід під своїми сандалями, і сунув руки у воду. В одній жмені він витяг косатку. Вочевидь, йому було потрібно щось інше, тому що він жбурнув косатку назад і продовжив копирсатись у воді.

— Чудовий сніданок, — промовив Френк. — Хто готовий проїхатися потягом?

* * *

Станція була недалеко. Вони саме встигли придбати квитки на останній потяг південного напрямку. Коли друзі вже зайшли у вагон, Персі сказав: «Буду за мить», і побіг назад до станції.

Він отримав дрібні гроші в сувенірній крамниці й став перед телефонним автоматом.

Персі ще ніколи таким не користувався. Вони були для нього дивовижними предметами антикваріату, як мамин патефон чи Хіронові касети із Сінатрою. Він гадки не мав, скільки потрібно монет і чи зможе зателефонувати, якщо взагалі пригадає номер правильно.

«Саллі Джексон», — подумав він.

Так звуть його маму. А ще в нього є прийомний батько... Пол.

Що, на їхню думку, із ним сталося? Можливо, вже навіть влаштували поминки. За приблизними підрахунками Персі втратив сім місяців життя. Авжеж, більша частина була навчальним роком, і все ж... не круто.

Він підняв слухавку і набрав нью-йоркський номер — мамин домашній телефон. Автовідповідач. Міг би й раніше здогадатись. У Нью-Йорку зараз близько півночі. Номер вони не впізнають.

Коли Персі почув голос Пола на записі автовідповідача, його серце так закалатало, що він ледве змусив себе заговорити після гудка.

— Мамо, — промовив він. — Привіт, я живий. Гера вклала мене спати на деякий час, а потім забрала мої спогади, і...— Його голос обірвався. Як їй все це пояснити? — Словом, зі мною все добре. Я на завданні. — Він поморщився. Нащо він це бовкнув? Мама знає все про завдання і тепер хвилюватиметься. — Я повернусь додому. Обіцяю. Люблю тебе.

Він поклав слухавку. Витріщився на телефон, сподіваючись, що той задзвонить. Пролунав паровозний свисток. Кондуктор крикнув:

— Усі на борт!

Персі побіг. Він дістався до потяга саме тоді, коли вже піднімали сходи, а потім видерся нагору двоповерхового вагону і ковзнув у своє крісло.

Хейзел нахмурилась.

— Усе гаразд?

— Так, — квакнув він. — Просто... телефонував. Друзі його зрозуміли. Вони не запитували подробиці. Незабаром вони вже їхали на південь уздовж узбережжя, роздивляючись пейзажі за вікном. Персі намагався думати про їхнє завдання, але для підлітка зі СПАУ потяг був не найкращим, місцем для зосередження.

За вікном не припиняли траплятись круті речі. То білоголові орли шугали вгорі. То потяг мчав повз стрімчаки, де крижані водоспади обрушувались на каміння з висоти у двадцять футів. Вони промайнули ліси, завалені сніжними заметами, величезні гармати (призначені для того, щоб улаштовувати маленькі керовані лавини і запобігати появі некерованих) та озера, настільки чисті, що у їхньому віддзеркаленні світ здавався перевернутим догори ногами.

Луками блукали ведмеді. У найдавніших місцях з’являлись гіперборейці. Один, розвалившись, лежав в озері, наче у ванні. Другий колупався в зубах сосною. Третій сидів у заметі й грався з двома живими лосями, наче з іграшковими фігурками. Потяг був наповнений туристами. Вони охали, ахали і фотографували, але Персі було шкода, що вони не бачать гіперборейців. Вони втрачали дійсно чудові кадри.

Тим часом Френк вивчав малу Аляски, яку знайшов у кишені свого крісла. Він знайшов льодовик Хаббард, який здавався невідрадно далеким від Сьюарда, але продовжив водити пальцем по береговій лінії, зосереджено суплячи брови.

— Щось придумав? — запитав Персі.

— Тільки... можливості, — відповів Френк.

Персі не зрозумів, що це означає, але допитуватися не став.

Минула година — і Персі трохи розслабився. Вони купили гарячий шоколад у вагоні-ресторані. Крісла були теплими та зручними, і Персі вже подумував подрімати.

Аж раптом угорі промайнула тінь. Туристи захоплено забурмотіли і почали робити світлини.

— Орел! — крикнув один.

— Орел? — запитав інший.

— Величезний орел! — відповів третій.

— Це не орел, — промовив Френк.

Персі підвів очі саме тієї миті, коли істота поверталась. Вона безперечно була більшою за орла