Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Меланія, повертайтеся на мій голос… — голос регресолога лунав десь здалеку, крізь туман спогадів, що ще мерехтіли в моїй свідомості. — Отже, ви створили сім’ю… — жінка перегорнула сторінку свого нотатника — І, як я розумію, народили діток?
Я на мить затримала подих, перш ніж відповісти.
— Ні.
Настала пауза.
— Тобто ви прожили все своє сімейне життя без дітей?
— Також ні, — легка усмішка торкнулася моїх губ.
Регресолог зробила помітку, а потім запитала з ноткою здивування:
— Виходить, що у вас були діти Генрі? — запитала терапевт обережно. Вона ніби вагалася, підбираючи слова. — Але… це означає, що він… — її голос став ще м'якшим. — Він був не вірний вам? І ви… змогли прийняти його дітей, виховувати їх, як своїх?
— Ні, — відповіла я, м’яко посміхаючись, наче спогад про це приносив більше тепла, ніж болю. — Все це була ідея Мелані. Вона була тією, хто вмовила Генрі мати дітей.
— Що ж, — жінка зацікавлено нахилилася вперед. — Тоді розкажіть усе з самого початку.
Я дозволила спогадам знову поглинути мене.
Наше життя було сповнене любові, ніжності, спільних мрій і тепла. Ми кохали одне одного так, що іноді здавалося, ніби світ існує лише для нас двох. Але, попри це, з кожним роком я все більше усвідомлювала, що наш дім, наш простір, хоч і наповнений щастям, все ж відлунює надто глибокою тишею.
Я бачила, як Генрі зупиняє погляд на дітях Алекса і Ліліт, як його очі наповнюються особливою ніжністю, коли він спостерігає за малечею. Він ніколи не говорив про це вголос, ніколи не тиснув на мене з цим питанням, але я знала: він був би чудовим батьком.
Здавалося, ці два роки розтягнулися на цілу вічність. Кожна крапля надії, яку я так вперто берегла у своєму серці, ставала лише джерелом нових страждань. Але я не була з тих жінок, які здаються. Ідея, що з’явилася в моїй голові, спочатку шокувала навіть мене саму.
— Я знайду жінку, яка народить тобі спадкоємця, — мовила я, намагаючись говорити впевнено, хоча всередині все стискалося від болю.
Генрі дивився на мене, ніби не вірячи почутому.
— Ти серйозно? — його голос був тихий, але напружений, наче він стримував у собі бурю. — Ти хочеш, щоб я… ліг в ліжко з іншою?
Його погляд шукав у мені відповідь, відчайдушно прагнув знайти бодай тінь сумніву в моїх очах. Але я не могла дати йому такого полегшення. Мої слова вже вирвались назовні, і відступати було нікуди.
— Генрі, ми не можемо залишити все так, як є. Тобі потрібен спадкоємець. Якщо я не зможу народити тобі дитину, нас змушені будуть розлучити. Як мені тоді жити без тебе? Я ж кохаю тебе...
Я бачила, як ці слова впали на нього важким тягарем. Він знав, що я говорю правду, але водночас не міг змиритися з цим. Як пережити такий вибір? Як дати життя дитині з іншою жінкою, коли всім своїм єством він кохав лише мене?
Я розуміла, що часу на роздуми в нас небагато, тому продовжила:
— Генрі, я вже знайшла жінку. Вона з простої сім’ї, має дітей, вона миловидна… і погодилася стати матір’ю нашої дитини.
Я бачила, як його погляд затуманився від нерозуміння.
— Як ти можеш бути такою впертою? Як можеш бути такою холодною?
Його голос був сповнений болю. Він почувався безпорадним, загнаним у кут.
Але я не зупинялася.
— Пам’ятаєш, скільки разів ти розпитував мене про нашу розмову з королевою? — я зробила паузу, щоб переконатися, що він дослухається. — Я зможу тобі все розповісти… якщо ти погодишся.
Його очі сповнилися боротьби — любов, гнів, сумнів, біль. Ми обоє розуміли, що стоїмо перед вибором, від якого залежало наше майбутнє.
Але саме тоді доля втрутилася в нашу історію.
Новини про розшук Мейлана Монтіта вдарили по мені, як грім серед ясного неба. Мої памфлети, як і раніше здіймали хвилю невдоволення, пробуджували серця, змушували суспільство замислитися над тим, що здавалося незмінним. Слово, відточене, наче лезо, розрізало старі порядки, підбурювало до змін, сіяло сумніви в умах і жагу справедливості в серцях. Ім'я моє поступово набуло ваги, перетворившись на символ спротиву.
Але чим могутнішим ставало моє слово, тим більшим каменем воно лягало на груди вищого англійського світу. Там, де панувала тиша слухняності, мої рядки ставали громом, що загрожував зруйнувати усталений порядок. І ті, хто десятиліттями спочивав на лаврах привілеїв, почали шукати спосіб змусити мене замовкнути.
Винагорода за будь-яку інформацію про мене зростала з кожним днем, мов снігова лавина, що загрожувала поглинути все на своєму шляху. Ціна мовчання ставала нестерпною спокусою для тих, хто жадав золота більше, ніж справедливості.
Генрі розумів це краще за всіх. Він знав, що мене не зупинять ані погрози, ані небезпека, ані страх перед наслідками. Писати для мене було не просто покликанням—це було диханням, биттям серця, боротьбою, від якої я не змогла б відмовитися, навіть якби захотіла.
І він боявся. За мене. За нас. За те, що одного дня моє слово може коштувати мені свободи… чи навіть життя.
Він з’явився на порозі пізно ввечері, у його очах палала рішучість.
— Пообіцяй мені, Мелані, — його голос був твердим, майже владним, але в глибині темних очей палав вогонь тривоги. — Пообіцяй, що більше ніколи не писатимеш під чужим ім’ям.
Він ніби змагався зі мною у цій нерівній грі почуттів, ставлячи свої умови, хоча і сам знав, як важко мені буде їх прийняти.
— Якщо ти це побіцяєш, — Генрі зробив крок ближче, ніжно торкаючись моєї щоки, — я погоджусь на твою ідею з дитиною.
Його слова впали між нами, як остання карта в доленосній грі. Я вдивлялася в нього, намагаючись прочитати щось між рядками цього ультиматуму, але бачила лише непохитну рішучість, змішану з любов'ю. Він був готовий піти на все заради мене, навіть на те, що розривало його душу.
Я розуміла, що ми обоє ставимо на карту надто багато.
— Генрі, — сказала я тихо, але впевнено. — Тільки говорю відверто: ми не зупинимось, доки не народиться хлопчик.
Його тіло напружилося, він зціпив щелепи, і я бачила, як він ледь стримує емоції.
— Мелані… за що ти так зі мною?
Я зловила його руку й ніжно стиснула, нахилившись ближче, щоб прошепотіти прямо біля його вуст:
— Бо люблю тебе. Бо хочу бути з тобою завжди. І це єдиний шлях.
Він мовчав.
Він розумів.
І зрештою, він погодився.
Першою у нас народилася дівчинка. Крихітне, ніжне створіння, що одразу стало моїм всесвітом. Я прикипіла до неї всім серцем, не могла випустити з рук, боячись, що навіть вітерець завдасть їй шкоди. Вона була такою маленькою, такою тендітною, що мені здавалося, ніби сама доля послала її нам як диво серед випробувань.
Перші місяці її годувала біологічна мати, і кожного разу, коли я спостерігала за цим, моє серце розривалося між вдячністю і гірким усвідомленням того, що ця жінка – лише тінь у житті моєї донечки, і лише я – її справжня мати. І коли маленька Кейті підросла, я подбала про її біологічну матір, знайшовши їй затишний будиночок у Шотландії, де вона змогла розпочати нове життя зі своїми дітьми.
Генрі не міг натішитися ані нашою дочкою, ані моїм материнством. Я помічала, як він годинами міг стояти осторонь і спостерігати за нами, ловлячи кожну мить нашої близькості. Він усміхався, коли я гойдала Кейті на руках, притискала її до грудей, тихенько наспівувала колискові, дивлячись на неї з таким трепетом, що серце могло розтанути.
Тому, коли я знову завела розмову про другу дитину, це вже не стало для нього таким шоком. Він дивився на мене, і в його очах більше не було тієї бурхливої боротьби, яка точилася, коли я вперше сказала йому про свою ідею. Там була любов. Там було розуміння. Там була довіра.
І цього разу він лише обійняв мене, провів долонею по моєму волоссю і, не відводячи погляду, мовив:
— Якщо ти так вирішила, моя люба… Значить, так і буде.
Другу жінку я обирала ще ретельніше. Я враховувала все: її здоров'я, характер, навіть її родовід. Але найголовніше – у неї вже були діти, і всі хлопчики. Це означало, що тепер у нас із Генрі з'явилося більше шансів на народження сина. Я майже не сумнівалася в тому, що цього разу Господь почує наші молитви.
І Він почув.
Я пройшла свої кілька кіл пекла, але про них не змогла розповісти нікому. Ні Генрі, ні Алексу, та навіть собі – я ніби заборонила собі озиратися назад, щоб не ворушити спогади, які могли би отруїти наше щастя.
Наш син народився міцним, здоровим і красивим. Ми назвали його Майклом.
Генрі був у нестямі від радості. Він тримав хлопчика на руках і, здавалося, не міг повірити, що це насправді його син. Його спадкоємець. Його надія.
— Подивися на нього, Мелані, — прошепотів він мені одного разу, коли Майкл заснув у його обіймах. — Він… він немов частинка мене.
— Тому що так і є, — відповіла я, усміхаючись.
Ми були щасливі у своєму батьківстві. У наших дітях не було жодної тіні таємниць чи сумнівів – тільки любов. Вони були напрочуд красивими, і з кожним днем все більше нагадували Генрі. Він любив у них усе – їхні сміхотливі очі, їхні маленькі ручки, навіть те, як вони вередували, коли не хотіли спати.
І ми більше ніколи не поверталися до обставин, за яких вони з'явилися у нашому житті. Ми виконали свої обіцянки. І цього було достатньо.
Єдине, що змушувало Генрі часом повертатися думками в минуле, — це те, що я більше не писала сатиричних творів.
Він знав, що в моїй душі завжди жила жага правди, що мої памфлети підбурювали суспільство до змін. Але тепер я мовчала там, де раніше кидала виклик. І хоч це було саме те, про що він просив, щось у цьому його непокоїло. Іноді, вночі, коли він думав, що я сплю, його пальці ледь торкалися моїх рук, ніби шукаючи в них колишню пристрасть, ту, що змушувала мене писати, незважаючи на небезпеку.
В той ранок Генрі прокинувся раніше за мене. Він провів пальцями по моєму плечу, залишаючи там легкі, ледве відчутні поцілунки.
— Кохана, мені подобається бачити тебе такою – ніжною, беззахисною у своїй довірі до мене. - Його голос був м’яким, оксамитовим, сповненим ледь прихованої хитрості.
Я сонно заворушилася, але не відкрила очей.
— Колись ти обіцяла розповісти… — він торкнувся губами моєї шиї, відчуваючи, як по моїй шкірі пробігли легкі мурахи. — Про що ви говорили з королевою в ту вашу зустріч? Чому вона дала згоду на наш шлюб?
Я м’яко усміхнулася, не відкриваючи очей, розтягуючи цей момент задоволення, поки його губи пестили моє плече.
— Так, я обіцяла… — мій голос був тремтливо-ніжним, сповненим солодкої млості. — Розповім.
Я перевернулася на бік, щоб бачити його обличчя, провела пальцями по його міцній щелепі, яку так любила.
— Вона запитала мене, що я можу про тебе розповісти такого, чого не знає навіть вона.
Генрі завмер, його очі засяяли цікавістю.
— І що ж ти їй відповіла?
Я схитрила, трохи витримавши паузу, щоб змусити його нетерпляче чекати моїх слів. Потім, ледь усміхнувшись, сказала:
— Я сказала їй, що обожнюю вогонь у твоїх очах, коли ти безжально розправляєшся з тими, хто наважується стати моїми ворогами. Що кохаю тебе не лише за силу, а й за вірність, за вміння берегти мої таємниці так, ніби вони — частина тебе самого.
Генрі кліпнув, потім ще раз. В його очах промайнуло здивування, яке швидко поступилося глибокому, пронизливому погляду.
— Ти що, вже тоді мене кохала?
Я провела пальцями по його волоссю, дозволяючи собі насолодитися цією хвилиною.
— Так, Генрі… Саме тоді я й усвідомила, що кохаю тебе більше за все на світі, що без тебе моє серце не б'ється так, як раніше, а душа завжди тягнеться до тебе, ніби до свого єдиного пристанища.
Генрі раптово перекотив мене під себе, притискаючи до ліжка, і його погляд був наповнений таким обожнюванням, що моє серце шалено закалатало в грудях.
— І ти мовчала? — його голос був хрипким від почуттів, що вирували в ньому. Генрі притиснув мене до себе, ніби боявся, що я може вислизнути з його обіймів. — Моя… ти навіки моя, — прошепотів він, і перш ніж я встигла відповісти, його губи заволоділи моїми устами в глибокому, пристрасному поцілунку.
Мої пальці міцно вп’ялися в його плечі, і я відчула, як все навколо зникає, залишаючи лише нас двох у цьому світі.
А коли наші подихи трохи вирівнялися, Генрі м’яко провівши пальцями по моїй щоці сказав.
— Послухай, кохана… ти повинна написати про нас книгу.
Я здивовано подивилася на нього, але в його очах не було жодної тіні жарту.
— Ти серйозно?
— Авжеж. Наша історія варта того, щоб її знали. Колись її читатимуть тисячі людей.
Я задумалася на мить, а потім ніжно усміхнулася, впиваючись поглядом у чоловіка, який став для мене всім.
— Обіцяю, коханий… я напишу.