Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Вони опинилися в похмурій лункій кімнаті, яка трохи нагадувала місце подій нав’язливого сну Вайнтрауба, і сіли на крісла, що їх указав єпископ. Власне духовна особа розмістилася на такій собі подобі невеликого престола за письмовим столом із мудрованим різьбленням, але обладнаним за останнім словом техніки. Сол зауважив, що первосвященик сам був родом із Луза, але погладшав та відростив щоки, залишаючись тим не менш кремезним, як і будь-який уродженець цієї планети. Мантія чоловіка приголомшувала своїм багряним кольором… яскравої артеріальної червені, що ніби текла, більше схожа на ув’язнену рідину, аніж на шовки чи оксамити з оніксовою оторочкою горностаєм. На кожному пальці рук єпископа через один красувалося по великому персню то червоного, то чорного кольорів, і це чергування бентежило Сола.

— Ваша Високоповажносте, — почав він, — я хотів би наперед перепросити за будь-яку наругу над церковним протоколом, яку я вчинив… або можу вчинити. Зізнаюся, я мало знаю про Церкву Ктиря, однак мене сюди привело саме те, що я зміг з’ясувати. Тож пробачте мені, якщо я незумисне проявлю своє невігластво, невірно звернуся до когось чи помилюся словом.

Єпископ поворушив пальцями перед обличчям Сола. Червоні й чорні самоцвіти зблиснули у слабкому світлі.

— Звертання нічого не важать, пан-Вайнтраубе, і нас цілком влаштовує, коли невірянин послуговується словом «Високоповажність». Щоправда, з іншого боку ми би радили користатися формальною назвою нашої скромної громади — Церква Останньої Спокути, а ту сутність, що її цілий світ так легковажно іменує… Ктирем… для нас (якщо таки виникає потреба називати Її) — Князь Болю чи просто Аватара. Прошу, говоріть далі, що вас привело до нас із запитаннями?

— Ваша Високоповажносте, — ледве вклонився Сол, — я викладач…

— Перепрошую за те, що мушу перебити вас, пан-Вайнтраубе, але ви не просто викладач. Ви вчений. Нам добре відомі ваші книги про герменевтику моралі, і хоч їхня логіка не бездоганна, але вона змушує замислитися. Ми використовуємо ці роботи у нашому курсі доктринальної апологетики. Прошу, кажіть далі.

Сол кліпнув очима. Його дослідження були практично невідомі поза межами щонайвужчих академічних кіл, і ось тепер це зізнання вибило ґрунт із-під його ніг. Він знову прийшов до тями десь через п’ять секунд, і впродовж цього часу вчений вирішив, що йому буде приємніше думати про те, що насправді єпископ хотів знати, з ким спілкуватиметься і наскільки може похвалитися відмінним персоналом.

— Ваша Високоповажносте, те, хто я такий, насправді, несуттєво. Я просив про аудієнцію, тому що моя дитина… моя донька… занедужала з найбільшою вірогідністю через те, що проводила дослідження в місцях, які мають значення для вашої Церкви. Я говорю, звичайно ж, про так звані Гробниці часу на планеті Гіперіон.

Єпископ неквапно кивнув. І Сол раптом замислився, чи знає він щось про Рахіль.

— Чи відомо вам, пан-Вайнтраубе, що область, яку ви згадали… і яка відома нам під іменем Ковчегів Заповіту… недавно рішенням Ради самоврядування Гіперіона була проголошена закритою для так званих дослідників?

— Так, Ваша Високоповажносте. Я чув про це. І розумію, що вирішальну роль в ухваленні цього нормативно-правового акта відіграла ваша Церква.

Єпископ, здавалося, пропустив фразу повз вуха. Десь далеко в пропахченій ладаном напівсутіні заграли дрібні куранти.

— Хай там як, Ваша Високоповажносте, а я сподіваюся на те, що деякі аспекти доктрини вашої Церкви дозволять пролити світло на захворювання моєї доньки.

Єписком похилився вперед так, що єдиний промінь світла, який падав на нього, сковзнув по лобі, поховавши очі в тінь.

— То ви хочете скуштувати релігійного вчення, щоби зазирнути у таїнства Церкви, пан-Вайнтраубе?

— Ні, Ваша Високоповажносте, — торкнувся пальцем бороди Сол, — хіба що це зможе полегшити добробут моєї доньки.

— А ваша донька воліє долучитися до Церкви Останньої Спокути?

Сол завагався.

— Повторюся, Ваша Високоповажносте, вона хоче бути здоровою. Якщо життя в лоні Церкви допоможе їй зцілитися або поліпшить її стан, про це варто серйозно замислитися.

Зашурхотівши мантією, єпископ відкинувся на спинку фотеля. Здавалося, він аж вихлюпував свою червоність у навколишній морок.

— Ви говорите про фізичний добробут, пан-Вайнтраубе. А наша Церква вершить суд у питаннях духовного спасіння. Ви ж розумієте, що перше є неминучим наслідком другого?

— Я розумію, що це давня і поважна опінія, — відповів Сол. — А нас із дружиною турбує загальний добробут нашої доньки.

— У чому природа недугу вашої дитини, пан-Вайнтраубе? — єпископ умостив масивну голову собі на кулак.

— Це… захворювання, пов’язане з часом, Ваша Високоповажносте.

Первосвященик раптом випростався і напружився.

— І де ж саме поміж священних місць, за вашими словами, вона заразилася цією слабиною, пан-Вайнтраубе?

— В артефакті, відомому під назвою Сфінкс, Ваша Високоповажносте.

Єпископ так жваво підхопився на ноги, що зі стола позлітали всі папери. Навіть без мантії священнослужитель важив удвічі більше від Сола. А в розхлябаній сутані, на повний зріст, служитель культу Ктиря й поготів нависав над Солом, ніби пурпурове втілення самої смерті.

— Ви вільні! — прогримів здоровань. — А ваша донька — найблагословенніша і найзаклятіша людина в світі. Ніхто у світі — ні Церква… ні будь-яка ішла сила… не в змозі їй допомогти.

Сол і собі встав, а точніше, сповз… долі.

— Ваша Високоповажносте, якщо існує хоч найменша можливість…

— НІ! — скрикнув червоний і розпашілий єпископ, схожий на дебелу матеріалізовану примару. Він постукав по стільниці. У дверях з’явилися екзорцисти і лектори у чорних рясах із червоними облямівками, ніби зловісне відлуння архієрея. Вбрані в усе чорне служки зливалися з тінями.

— Прийом закінчено! — уже тихіше проказав єпископ, але не менш категорично. — Ваша донька обрана Аватарою для спокути, яку одного дня відбудуть усі грішники та невірці. Одного дуже близького дня.

— Ваша Високоповажносте, якби ви мені приділили ще п’ять хвилин свого часу…

Єпископ клацнув пальцями, й екзорцисти виступили наперед, аби випровадити Сола. Всі вони були з Луза. І кожен із них подужав би п’ятьох учених Солових габаритів.

— Ваша Високоповажносте… — кричав Вайнтрауб, струсивши з плечей руки першого екзорциста. Але надійшло ще троє, а за ними напоготові стояли не менш м’язисті лектори. Єпископ розвернувся спиною і, здавалося, прикипів очима до темряви.

У залі перед входом до божниці відлунювало хрипіння та човгання Солових п’ят і щонайменш один гучний видих, коли вчений зміг поцілити у найбільш світську частину тіла старшого екзорциста. Щоправда, на підсумок дебатів це ніяк не вплинуло. Сола викинули на вулицю. Останній служка, який відходив від нього, кинув старому чоловікові його пожмаканого капелюха.

Наступні десять днів на Лузі нічого, крім знесиленості від гравітаційної втоми, не принесли. Храмові бюрократи на його запити не відповідали. Натиснути через суд