Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Меліо! — упізнав він обличчя високого чоловіка.

Археолог стояв, запхавши руки в кишені синього пальта завдовжки до п’ят. Незважаючи на десять літ, що минули з часу останньої їхньої зустрічі, Арундес майже не помінявся — Сол би не дав йому зараз і тридцяти. Однак його густо засмагле обличчя вкривали зморшки стурбованості.

— Соле, — ніби сором’язливо простягнув йому руку археолог.

Сол гаряче потис долоню знайомого.

— Не знав, що ти повернувся. Заходь у гості.

— Ні, — ступив крок назад археолог. — Я тут уже цілу годину, Соле. Так і не наважився підступити до ґанку.

Старий хотів був щось заперечити, але просто кивнув. На холоді він і собі сховав руки у кишені. Над темним фронтоном будинку проступили перші зорі.

— Рахіль зараз не вдома, — нарешті проказав він. — Пішла в бібліотеку. Їй… здається… що завтра потрібно здавати реферат з історії.

Меліо якось нервово зітхнув і також кивнув у відповідь.

— Соле, — нарешті проказав так, наче йому клубок до горла підступив, — вам із Сарою варто зрозуміти, що ми зробили все можливе. Експедиція працювала на Гіперіоні неповні три стандартні роки. Ми й далі б сиділи там, якби університет не зрізав наш бюджет. Не знайшли нічого…

— Ми в курсі. Дуже дякую за твої повідомлення «світлом-плюс».

— Я кілька місяців просидів сам-один у Сфінксі, — правив далі Меліо. — Прилади показували, що це лиш інертна груда каміння, але інколи мені здавалося, нібито я щось відчував… — Він похитав головою. — Соле, я її підвів.

— Що ти! — Вайнтрауб обійняв молодого чоловіка за вдягнуті в теплу вовну плечі. — Хоча все ж таки я маю одне запитання. Ми спілкувалися з нашими сенаторами… навіть вийшли на правління Ради науки… але ніхто так і не спромігся пояснити, чому Гегемонія шкодує час і гроші на дослідження явища Гіперіона. У мене склалося таке враження, що цей світ уже давно заслуговує на входження до Мережі. Хоча б через свій потенціал для науки. Невже можна нехтувати такою загадкою як Гробниці?

— Я розумію ваш хід думок, Соле. Навіть дострокове припинення фінансування здається підозрілим. Так нібито Гегемонія сповідує принцип тримати Гіперіон на відстані простягнутої руки.

— Гадаєш, — почав був Сол, але тут в осінньому присмерку саме нагодилася Рахіль. Руки глибоко в кишенях червоної куртки, коротка зачіска, якій підлітки по всіх усюдах віддавали перевагу кількадесят років тому, а повненькі щічки шарілися від свіжого повітря. Вона саме вагалася на межі дитинства і юнацтва, і довгі ноги в джинсах у поєднанні з бахматою курткою могли видати в її постаті хлопчика.

— Привіт, тату, — вишкірилася вона до них. А помітивши в сутіні Меліо, несміливо додала: — Пробачте, я не хотіла переривати вашу бесіду.

Сол глибоко зітхнув.

— Усе гаразд, дитино. Рахіль, познайомся. Це доктор Арундес із Університету Райхса на Фригольмі. Докторе Арундес, моя донька Рахіль.

— Рада познайомитися, — тепер щиро всміхалася дівчинка. — Ух-ти, Райхс. Я читала їхні каталоги. Залюбки би там навчалася.

Меліо заціпеніло кивнув у відповідь. А Сол зауважив його скутість у плечах і тілі взагалі.

— Хочете… точніше, що ви хочете там вивчати? — почав був Меліо.

Вайнтраубові здалося, що в голосі Арундеса бринів біль, але Рахіль цього не помітила і тільки здвигнула плечима та розсміялася.

— Боже, та геть усе що завгодно. Старий пан Айкгардт… це наш проф із палеонтології та археології, котрий веде поглиблені заняття у Навчальному центрі… От він, наприклад, каже що в Райхсі просто кльова кафедра історії античного світу і стародавніх артефактів.

— Таки правда, — спромігся видушити із себе Меліо.

Рахіль сором’язливо зиркнула на батька, потім на незнайомця, відчула якесь напруження, але не зрозуміла його причину.

— Пробачте, я не даю вам закінчити розмову. Я вже піду, мені все одно час уже спати. Здається, я підхопила цей дивний вірус… щось типу менінгіту. Мама каже, я від нього — тугодум. Хай там як, а мені приємно було з вами познайомитися, пане Арундес. Сподіваюся, колись ми з вами зустрінемося в Райхсі.

— Я теж на це сподіваюся, — сказав він, не в змозі відвести від неї погляду, через що Солові навіть у напівтемряві здалося, ніби археолог намагається ввібрати у пам’ять кожну секунду цієї миттєвості.

— Клас. Що ж… — Рахіль ступила крок назад, зарипівши гумовими підошвами черевиків по хіднику, — тоді надобраніч. Побачимося вранці, тату.

— Добраніч, Рахіль.

Дівчинка застигла на порозі. У світлі газової лампи над моріжком вона здавалася значно молодшою від тринадцяти років.

— Знюхаємося.

— Збачимося, — в унісон прошепотіли Сол із Меліо, чого перший не зміг не помітити.

Вони ще трохи постояли в тиші, поки ніч опускалася на маленьке містечко. Шурхітливим листям прокотився хлопчик на велосипеді, і по калюжках світла від старих вуличних ліхтарів замерехтіли спиці коліс.

— Зайдеш у гості? — запропонував Сол. — Сара буде рада тебе бачити. Рахіль усе одно пішла спати.

— Не зараз. — Тепер Меліо був схожий на тінь, що й досі тримала руки в кишенях. — Треба… Це була помилка, Соле.

Він уже збирався йти, але ще раз озирнувся.

— Наберу із Фригольма. Ми організуємо ще одну експедицію.

Сол кивнув. «Три роки перельоту, — думав він. — Якщо вони відправляться сьогодні, то їй виповниться… майже десять, коли вони повернуться».

— Добре, — проказав Вайнтрауб.

Меліо ще трохи забарився, помахав на прощання рукою і рушив узбіччям дороги, не звертаючи ніякої уваги на шелест опалого листя.

Більше Сол його ніколи не бачив.

* * *

Найбільший храм Ктиря в Мережі знаходився на Лузі, куди й телепортувався Сол за кілька днів перед десятим днем народження Рахіль. Сама споруда не набагато перевершувала розміри старих земних соборів, проте через враження, що його справляли аркбутани у пошуках самої церкви[155], витіюваті верхні поверхи та вітражні опорні стіни, здавалася гігантською. Настрій у Сола був кепський, і невблаганна сила тяжіння на цій планеті тільки погіршувала ситуацію. Попри завчасно призначений прийом у єпископа чоловік мусив чекати зайві годин п’ять, перш ніж його пропустили до святая святих. Більшість цього часу він згаяв, вивчаючи двадцятиметрову сталеву поліхромну статую, що повільно оберталася навколо власної вісі і, певно, репрезентувала легендарного Ктиря… або ж була абстрактним пам’ятником абсолютно всіх видів холодної клинкової зброї, які вигадало людство впродовж усієї історії свого існування. І найбільше Солову увагу привабили дві червоні сфери, підвішені в кошмарній клітці, яку можна було назвати подобою черепа.

— Пан-Вайнтраубе.

— Ваша Високоповажносте, — привітався Сол. Він помітив, що весь причет, екзорцисти, лектори та служки, котрі складали йому компанію, поки він чекав, попадали ниць на темні кахлі при появі первосвященика. Старий учений змусив себе формально вклонитися.

— Прошу, заходьте, пан-Вайнтраубе, — змахом руки