Арундаті Рой - Бог Дрібниць

щік драглистими мішками звисала шкіра. Страх забродив у ній, наче дріжджі, і слина в роті зробилася кислою. Інспектор підсунув їй склянку води.

— Насправді все вирішується дуже просто. Або жертва зґвалтування пише відповідну заяву, або діти у присутності свідків-поліціянтів підтверджують, що параван їх викрав. Або… — він зачекав, доки Крихітка-кочамма підніме на нього погляд. — Або я звинувачую вас у свідомому перекрученні фактів, наведених у вашій заяві. Кримінальний злочин.

На голубій блузці Крихітки-кочамми з’явилися темно-сині плями від поту. Томас Метью її не квапив. Знав-бо, що, з огляду на поточну політичну ситуацію, сам може наразитися на дуже серйозні клопоти. Адже товариш К. Н. М. Піллай такої нагоди не проґавить, це точно. Тепер інспекторові залишалося лише картати самого себе за те, що діяв надто імпульсивно. Він сягнув по рушник з набивним малюнком, запхав його під сорочку і витер собі груди та під пахвами. В кабінеті було тихо. Звичні для поліційного відділку звуки: тупіт черевиків, час від часу — зойк болю з кімнати, де відбувався допит, — здавалися далекими і наче й не тутешніми.

— Діти зроблять так, як їм скажуть, — озвалася Крихітка-кочамма. — Можна мені поговорити з ними сам на сам?

— Як хочете, — інспектор підвівся і рушив до дверей.

— Будь ласка, дайте мені п’ять хвилин, а тоді можете їх привести.

Інспектор Томас Метью кивнув на знак згоди і вийшов.

Крихітка-кочамма втерла лискуче, спітніле обличчя. Дивлячись у стелю, вона витягнула шию, щоб витерти паллу піт у западинах поміж складками жиру. А тоді поцілувала своє розп’яття.

Радуйся, Маріє, благодаті повна…

Слова молитви тікали.

Двері прочинилися, й до кабінету ввели Есту з Рахеллю. Вимащених присохлим уже болотом. Облитих кока-колою.

Побачивши Крихітку-кочамму, вони нараз протверезилися. Нічний метелик з незвично густими дорсальними щетинками розкрив крила над їхніми серцями. Чому по них приїхала саме вона? Де Амму? Невже досі сидить під замком?

Крихітка-кочамма окинула їх суворим поглядом. Вона довго не озивалася, а коли нарешті заговорила, то голос у неї був хрипкий і чужий.

— Чий то був човен? Де ви його взяли?

— Наш. Ми його знайшли, а Велюта полагодив, — прошепотіла Рахель.

— Давно він у вас був?

— Ми знайшли його того дня, коли приїхала Софі-моль.

— І ви крали з дому речі і переправляли їх у ньому через ріку?

— Ми просто бавилися…

— Бавилися? То он як ви це називаєте…

Перш ніж озватися знову, Крихітка-кочамма довго на них дивилася.

— Тіло вашої бідолашної сестрички лежить зараз вдома у вітальні. Риби повиїдали їй очі. Її мати без упину плаче. А ви, виявляється, просто бавилися…

Раптовий вітерець розвіяв квітчасті занавіски на вікні. Рахель побачила припарковані надворі джипи. Людей, які кудись собі йшли. Якийсь чоловік намагався завести мотоцикл. Щоразу, коли він застрибував на педаль стартера, у нього з’їжджав набік шолом.

В інспекторському ж кабінеті ревно трудився метелик Паппачі.

— Позбавити когось життя — страшна річ, — мовила Крихітка-кочамма. — Це найгірше з усього, що може зробити людина. Навіть Бог такого не вибачає. Вам же це відомо, хіба ні?

Дві голови двічі кивнули.

— І все-таки, — окинула вона їх скорботним поглядом, — ви це зробили, — вона глянула їм у вічі. — Ви — вбивці, — а тоді трохи зачекала, щоб ці слова вляглися куди слід.

— Вам же відомо, що я знаю: то не була випадковість. Я добре бачила, як ви їй заздрили. І тепер, якщо суддя мене запитає, мені ж доведеться йому все розповісти, хіба ні? Я ж не брехатиму в суді, правда? — Крихітка-кочамма поплескала рукою по кріслі, яке стояло поряд. — Ходіть-но сюди, сідайте.

Чотири слухняні сіднички вмостилися там, де їм було сказано.

— Мені доведеться розповісти, що ходити самим на ріку вам було суворо заборонено. Що ви змусили її піти з вами, хоч і знали, що вона не вміє плавати. А посеред ріки взяли і виштовхнули її з човна. Бо це ж не випадково трапилося, правда?

У відповідь на неї витріщилися чотири чималенькі блюдця. Геть заворожені тим, що чули. То що ж трапилося насправді?

— І тоді ви підете в тюрму, — лагідно вела далі Крихітка-кочамма. — І ваша мати через вас також піде в тюрму. Як вам таке?

На неї зиркнули перелякані очі і фонтанчик.

— Ви троє потрапите до трьох різних тюрем. А знаєте, які в Індії тюрми?

Дві голови двічі хитнулись.

І тоді Крихітка-кочамма взялася до діла. Завдяки багатій уяві вона змалювала близнюкам яскраві картини тюремного життя. Хрустку від тарганів їжу. Чі-чі, навалене в нужниках цілими горами — м’якими, брунатними. Блощиці. Побої. Вона наголосила на тому, як довго сидітиме через них в тюрмі Амму. Вийде звідти вже старою, хворою жінкою з вошами у волоссі… звісно, якщо взагалі так у тюрмі й не помре. Вельми послідовно, лагідним, турботливим голосом вона змалювала те похмуре, чорне майбутнє, яке їх чекало. А коли розтоптала вже останній промінчик надії і не залишила від їхнього життя каменя на камені, то, обернувшись нараз хрещеною матір’ю-феєю, піднесла їм дарунок. Господь ніколи не простить того, що вони накоїли, та все ж існує один спосіб хоч трохи все виправити. Порятувати їхню матір від приниження і страждань, які через них їй загрожують. За умови, звісно, що вони здатні поводитися розважливо.

— На щастя, — сказала Крихітка-кочамма, — на щастя для вас, поліція припустилася помилки. Щасливої помилки, — вона хвильку помовчала. — Ви ж розумієте, про що я, правда?

У скляному прес-пап’є на столі в інспектора потрапили у пастку якісь люди. Еста їх бачив. Чоловіка і жінку, які танцювали вальс. Вона — у білій сукні, з ногами під сподом.

— Правда?

У прес-пап’є звучав скляний вальс. Його грала на своїй скрипці Маммачі.

Ра-ра-ра-ра-рам.

Парам-парам.

— Що зроблено, — товкмачив голос Крихітки-кочамми, — те зроблено, ось у чому річ. Інспектор каже, він усе одно помре. Тож що подумає поліція, для нього насправді не має вже жодного значення. Що має зараз значення, то це те, чи хочете ви потрапити до тюрми самі і запроторити туди Амму. Тут усе залежить тільки від вас.

Всередині у прес-пап’є виднілися бульбашки, тому чоловік з жінкою, здавалося, вальсують під водою. З вигляду — дуже щасливі. Може, то було їхнє весілля. Вона — у білій сукні, він — у чорному костюмі і краватці-метелику. Дивилися